Читати книгу - "Таємна зброя"

цікавості я дав йому можливість використати нарешті свій страх собі ж на користь. Тепер він, напевне, розкаювався, відчував себе приниженим, неповноцінним як чоловік. Та краще це, ніж товариство жінки, здатної дивитися так, як на нього дивилися на острові. Мішель іноді буває пуританином, вважає, що не можна розбещувати насильно. По суті, те фото було добрим вчинком.

Однак не через добрий вчинок я дивився на нього щоразу, коли закінчував абзац. У той момент я не знав, чому на нього дивлюся, чому закріпив фотопанно на стіні. Можливо, так буває зі всіма фатальними вчинками, і власне це є передумовою їхнього здійснення. Мені здається, що майже непомітне тремтіння листків на дереві не викликало у мене занепокоєння, що я й далі продовжував працювати над розпочатою фразою й успішно завершив її. Звички — як величезні гербарії, зрештою, фотопанно розміром 80х60 схоже на кіноекран, на якому жінка на краю острова розмовляє з хлопцем, а у них над головами хитає сухим листям дерево.

Але руки — це вже було занадто. Я◦саме закінчував писати «Donc, la seconde clé réside dans la nature intrinsèque des difficultés que les sociétés…»[13], коли побачив руку жінки, що почала поволі, палець за пальцем, стискатися в кулак. Від мене не лишилося нічого — фраза, якій ніколи не судилося бути завершеною, друкарська машинка, що падає на підлогу, крісло, що порипує і тремтить, туман. Хлопець схилив голову, як це роблять боксери, коли вже не витримують і чекають удару, котрий звалить їх з ніг. Комір його пальта був піднятий, і він більше, ніж будь-коли, був схожий на в’язня, на ідеальну жертву, що сама допомагає наблизити катастрофу. Тепер жінка щось шепотіла йому на вухо — і її рука знову розтислася, щоб вмоститися у нього на щоці, знову і знову пестити її, поволі обпікаючи. Хлопець виглядав не стільки зляканим, скільки недовірливим, раз чи двічі він зиркнув поверх плеча жінки, а вона далі говорила, пояснюючи йому щось, що змушувало його кожної миті дивитись туди, де — як це дуже добре знав Мішель — стояло авто, в якому сидів чоловік у сірому капелюсі, дбайливо вилучений з фотографії, але віддзеркалювався в очах хлопця і (хто б тепер у цьому сумнівався) словах жінки, її руках, її підмінній присутності. Коли я побачив, як чоловік підійшов і зупинився біля них, не зводячи з них погляду, тримаючи руки в кишенях, з якимось напівбридливим, напіввимогливим виразом — господар, що зараз свисне своєму псові, аби той закінчував свої пустощі на площі, — то зрозумів (якщо це можна назвати словом «зрозумів»), щó зараз має відбутися, щó мало відбутися, щó мало би відбутися в цю мить, між цими людьми, там, де мені вдалося порушити певний порядок, простодушно втрутившись у те, що не відбулося, але що зараз мало відбутися, зараз мало здійснитися. І те, що я тоді уявляв собі, було набагато менш жахливим, ніж реальність, ніж ця жінка, що не була там сама собою, яка і пестила, і щось пропонувала, і підбадьорювала не для власної втіхи, не для того, щоби привести до себе розкуйовдженого ангела і розважатися його переляком, його пристрасною грацією. Справжній господар чекав, нетерпляче посміхаючись, упевнений, що справа вигорить. Не він перший посилав наперед жінку, аби вона привела йому зв’язаних по руках і ногах квітами бранців. Усе решта — дуже просто. Авто, якесь помешкання, напої, збудливі гравюри, запізнілі сльози, пробудження у пеклі. І я нічого не міг вдіяти, цього разу я абсолютно нічого не міг вдіяти. Моєю силою була фотографія, ось ця, там, де мені мстилися, відверто демонструючи те, що мало статися. Фото було зроблене, час минув. Ми були так далеко одне від одного, розбещення вже напевне відбулося, сльози пролилися, й усі решта припущення і жалі. Раптом усе перевернулося, вони були живими, рухалися, зважували і зважувалися, йшли у своє майбутнє. А◦я був по інший бік, в’язень іншого часу, кімнати на п’ятому поверсі, того, що не знаю, хто той чоловік, та жінка, той хлопчик, в’язень того, що я є нічим іншим, як лінзою фотоапарата, чимось закляклим, нездатним втрутитися. З мене відверто і жорстоко глузували, тим, що залагоджували це у мене, ні на що не спроможного, на очах, тим, що хлопець ще раз поглянув на блазня, і я зрозумів, що він зараз погодиться, що пропозиція зав’язана на грошах чи якомусь обмані і що я не можу гукнути йому, аби він утікав, чи просто ще раз відкрити йому шлях до втечі новим фото, ще одним маленьким і майже несміливим втручанням, яке б зруйнувало це риштування зі слини і парфумів. Усе вирішиться зараз, саме цієї миті; довкола панувало щось на зразок безмежної тиші, яке не мало нічого спільного з матеріальною тишею. Воно випростовувалося, налаштовувалося. Здається, я закричав, закричав дико і в ту ж секунду зрозумів, що починаю наближатися до них, десять сантиметрів, один крок, ще один, дерево ритмічно розгойдувало гілками на першому плані, темна пляма на поручнях вийшла за межі кадру, обличчя жінки, яке ніби здивовано повернулося до мене, усе збільшувалося; тоді я трохи розвернувся, тобто я хочу сказати, що фотоапарат трохи розвернувся і, не випускаючи з поля зору жінки, почав наближатися до чоловіка, який дивився на мене своїми чорними отворами на місці очей напівздивовано-напіврозлючено, бажаючи пришпилити мене до повітря, і тут я побачив величезного птаха поза фокусом, що промайнув перед зображенням; я прихилився до стіни кімнати і відчув себе щасливим, бо хлопець уже майже порятувався, я бачив, як він біжить, знову у фокусі, мчить, з розмаяним волоссям, вчиться нарешті летіти над островом, досягати містка, повертатися в місто. Вдруге він від них вислизнув, вдруге я допоміг йому втекти, повернув його в його крихкий рай. Задиханий, я спинився перед ними; далі йти вже не було потреби, гру було зіграно. Від жінки залишилося лише плече і пасмо волосся, брутально обрізане рамкою кадру, але чоловік стояв у центрі кадру, обличчям до мене, з напіврозтуленим ротом, в якому виднівся тремтячий чорний язик; він повільно піднімав руки, виставляючи їх на перший план. Якусь мить він ще був у фокусі, а потім його розмитий силует затулив собою острів, дерево; я заплющив очі і не захотів уже дивитися, затулив обличчя долонями і розплакався, наче якийсь ідіот.

Зараз пропливає величезна біла хмара, як і усі ці дні, увесь цей несказанний час. Усе, про що залишається сказати — це завжди хмара, дві хмари чи довгі години абсолютно безхмарного неба, дуже чистий, нічим