Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Не знаю, скільки минає часу, та мені здається, що зовсім мало. Взагалі, тут час якось інакше біжить. Занадто повільно. Таке враження складається, що я у пастці й до кінця життя буду ось так, наче в клітці сидіти. 

Якщо врахувати, що мене хоче вбити власний батько, а Даміру начхати на мою почуття, то кінець може настати доволі скоро. 

Єдине моє бажання зараз — це зустріти тата і запитати його, чому він так зі мною вчинив. Ми ж нормально жили. Я ніколи не втручалася у його справи. Чому ж тоді стала йому непотрібною, щойно потрапила до рук Воронова? 

Можливо, Дамір має рацію і річ у тім, що тато боїться чогось. Боїться, що Дамір може дізнатися щось таке, що знати не повинен. Але що це? Я уявлення не маю… І скільки б не думала про це — нічого в голову не приходить. 

Виринаю з роздумів в той момент, коли помічаю, як охоронці оживляються і прямують до воріт. Ті, своєю чергою, відчиняються, і на територію маєтку в'їжджають два Mercedes представницького класу. 

Спостерігаю за тим, як спочатку на вулицю виходять охоронці, а тоді й чоловік років п'ятдесяти в діловому костюмі синього кольору. Весь його вигляд кричить про те, що незнайомець дуже багатий. І справа навіть не в його фінансових статках. 

Мені здається я бачила його раніше. Він був у нашому домі один раз, але тоді тато заборонив мені виходити з кімнати, щоб не потрапляти йому на очі. 

Власник корпорації “Альфа” Арсен Борисов… Це точно він! Мій тато мало не молився на цього чоловіка, а Катя одного разу обмовилася, що Борисов — найбільша шишка у нашому місті й не тільки тут. 

Якщо скласти докупи два і два, можна дещо зрозуміти. Мій тато займається наркотиками та зброєю, Воронов також далеко не святий… З ними обома зустрічався Борисов, отже… вони підкоряються йому? 

Повертаюсь у кімнату і починаю міряти її кроками. Хочу негайно піти до Даміра і запитати, що об'єднує його і Борисова. Тільки… мене зупиняє той факт, що для усіх я мертва, тому, мабуть, не варто показуватись на очі цьому чоловікові. 

Мої здогадки підтверджуюся в той момент, коли наближаюся до дверей і намагаюсь відчинити їх. Опускаю ручку, але нічого не відбувається. Виявляється, мене замкнули, поки я на балконі була…

Сідаю на ліжко і ніяк не можу заспокоїтись. Мій тато, Дамір, Борисов… Що їх всіх об'єднує? Якесь замкнуте коло, чесне слово! Голова болить від думок! 

Коли знову повертаюся на балкон, автомобілі Борисова якраз залишають територію. Отже, скоро мене звільнять і я зможу хоча б щось дізнатися.

Та коли повертаюся в кімнату і бачу там Даміра, різко завмираю. Я не думала, що він сам до мене прийде, і по темряві його очей розумію, що новини для мене невтішні. 

— Які у тебе справи з Борисовим? — питаю першою, поки Дамір стоїть посеред кімнати та слідкує за мною. 

— Ти його знаєш? — сухо питає Воронов.

— Одного разу він був у нашому домі. Ми не бачились, але я знаю хто він, — кажу. 

— Батько заборонив тобі виходити до нього? — питає Дамір.

— Так, — відповідаю. — Я знаю, що Борисов керує “Альфою”. Це величезна організація. Мабуть, мій тато підпорядковувався йому. 

— Борисов керує всім, що проходить цим містом. Без його дозволу ніхто не зможе продавати наркотики чи зброю, — говорить Дамір, а я ловлю кожне його слово, щоб нічого не пропустити й потім скласти для себе загальну картину. — Знаєш, чому сьогодні він був тут? 

— Ні, — шепочу, і погане передчуття не змушує себе чекати. 

— Через твого батька, — продовжує Дамір. — Те, що він вистрілив у мене — проти правил, які створював сам Борисов. Ми не друзі з Віталіком, але в цьому місті треба слідувати правилам. Я наближена до Борисова людина, і, вистріливши у мене, твій татко підписав собі смертний вирок. Пішов проти правил. 

— Його вб'ють? — злякано питаю.

— Так, — спокійно відповідає, а в мене серце в грудях перевертається. — Що за вираз обличчя, Аліно? Він двічі намагався тебе вбити, а тобі все одно його шкода? 

— Він мій батько, — шепочу і цими словами викликаю у Даміра дивну усмішку. Він робить крок до мене, а тоді ще один. 

Я не тікаю і продовжую стояти на місці, поки він тисне на мене своєю масивною фігурою. 

— Я не вірю, що ти його донька, — говорить і кладе свою руку мені на плече. Торкається пальцями волосся і погляду не зводить. 

— Тобто? — видихаю розгублено.

— Тобто Віталій зовсім чужий тобі чоловік. Тільки так можна пояснити все, що відбувається. 

— Але я… все життя з ним прожила! — випалюю. — Він — мій тато! Якщо не він, то хто?! 

— Цікаве питання, — хмикає Дамір і тягне мене на себе. Не втримавшись, врізаюсь носом у його сталеві груди та впираюсь у них долонями. Відчуваю подих Воронова у себе на шиї — і власне дихання збивається. — Знаєш, чому Віталій хотів тебе позбутися? Він злякався, що я докопаюсь до правди. Дізнаюсь, хто ти така. Це дуже цікавий пазл, Аліно. Мабуть, ти дійсно мій джекпот. Спартак не помилився.

— Я не розумію, — піднімаю на нього погляд і одразу розумію, що дарма.