Читати книгу - "Берегиня, Настуся Соловейко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Марта з Флорою перезирнулись.
– Ти права, Еллі, алеж бібліотек ніхто не забороняв. – відповіла Марта.
– Звичайно, там нема підручників, або щось на кшталт такого, проте, дуже багато книг з історії магії, про магічних істот, будь-хто може ознайомитись. Я читала ці книжки просто з цікавості. – проговорила Флора.
– І я теж! – посміхнулася Марта.
Уітмор знов з'явився лише коли дівчата поснули.
– Гей, Ельвіро, ти спиш? В мене не так багато часу, пішли на двір, не будемо тут шуміти.
Ми вийшли до саду. У темному небі висів яскравий півмісяць, де-не-де виблискували зорі.
– Слухай мене, щоб перенести нас до твого дому, мені потрібно, щоб ти дуже добре його уявила. Чи є там така кімната, або ж сад, будь-що, що ти пам’ятаєш детально?
Я трохи замислилась. Краще за все я пам'ятала кабінет батька, провела там якийсь час, коли дядько Роберт забирав звідти якісь папери.
– Так, думаю є.
– Добре, закрий очі, і спробуй уявити цей кабінет, які там стіни, меблі, геть усе, виходить?
– Начебто.
– А я кого кольору килим?
– Ммм, здається синього.
– Ельвіро, пригадай точно, кожну деталь.
– Так темно-синій!
– Що ж, тепер, візьми мене на руки. Ти повинна дуже сильно захотіти, щоб я побачив те саме, що і ти? Зрозуміла?
Я відкрила очі.
– Ти хочеш, щоб я з тобою подумки говорила?
– Ні, не зовсім, просто постарайся зробити, як я кажу.
Я взяла Феррікона на руки, заплющила очі, уявляючи кабінет, і далі нічого.
– Слухай, а як мені с тобою поділитись? Я не розумію.
– Уяви, що я – це ти, а ти – це я і ми бачимо одне і те саме.
– Добре.
Я спробувала ще раз, уявила, що дивлюся на кабінет очима Уітмора. Це було дивно. Спершу, нічого не відчула, а ось потім я наче зменшилася, всі звуки стали голосніші, запахи більш насиченими.
– У тебе виходить! – заворушився у мене на руках Феррікон – Ще трошки!
І в цю мить я відчула, ніби мене затягує у воронку, голова закрутилася, ноги підкосилися і я впала на підлогу у темній кімнаті.
– Готово!
– Невже вийшло? – прошепотіла.
– Думаю так, нам не завадить світло. – махнув лапою й у повітрі спалахнув магічний ліхтарик – Ну, ми там де треба?
Я роззирнулася вихоплюючи знайомі предмети в нерівному світі ліхтарика.
– Так, ми в домі моїх батьків.
Він примружив очі та трохи помовчав.
– Що ж, тепер мені потрібно трохи твоєї крові.
– Це ще навіщо!?
– Та не бійся ти, я ж не вампір, просто кров найбільш надійний спосіб швидко дізнатись чи споріднена ти з цим містом. Я ж казав про серцевинний камінь, пам'ятаєш? Я відчуваю його в цьому замку, проте, не можу зрозуміти де він.
– Так але….
– Але що?
В голові мимоволі пролунав голос гувернерки:
– Запам'ятай, Ельвіро, давати свою кров будь-кому у магічному світі дуже і дуже небезпечно!
– А без крові ніяк? – з надією спитала я.
– Можна, але набагато довше. Нам доведеться повертатися сюди не один раз, якщо я буду визначати приналежність за магічними потоками, або ж спробую дістатися сплячих домашніх духів. Та я не впевнений, що вони прокинуться. Ну, то що?
– Давай, скільки тобі потрібно? – зітхнула.
– Пів літра!
– Щоооо?!
– Та жарт, палець давай.
Я піднесла до нього вказівний палець правої руки.
– Ні, ліву давай!
– І яке це має значення?
– Має, сторона серця.
Він простягнув лапу до мого пальця і швидко штрикнув мене довгим пазуром.
Краплина крові виступила на шкірі й змила у повітря.
Уітмор мовчки на неї дивився, трохи смикаючи носом. Пройшло кілька хвилин і вона почала тьмяно світитися, поступово стаючи все яскравішою.
Змінивши колір з червоного на темно синій, краплина підплила до грудей Феррікона, блимнула останній раз і пропала.
– Оце так!
– А ти думала! Магія домашнього духу! – гордо проговорив він – Все, тепер, все готово. Ще трохи почекай.
Він закрив очі і ліг на підлогу.
Я спостерігала за ним, але нічого не змінювалося.
П'ять хвилин, десять, навіть вухами не сіпав.
– Дивно, а ти впевнена, що твої батьки жили в цьому домі? – нарешті спитав.
– Так, це ж родовий замок.
– Я відчуваю певну спорідненість між тобою і цим домом, однак, не повну, якщо хочеш. Таке враження, що ти споріднена або тільки через батька, або через мати, хто власник?
– Батько. – відповіла я збентежено.
– От і маєш відповідь.
– Але, як таке може бути? Як може бути, що моя мати, зовсім не моя мати?
– Не знаю, Ельвіро, все, що знав – я сказав.
– А ти не міг спробувати відчути, чи є десь моя мати?
– На жаль, ні. Я домашній дух, а не маг, мені підвладна тільки особлива побутова магія.
– Послухай…
Проте, я не встигла більше нічого сказати, тому що Уітмор притиснув лапу мені до рота і я почула чиїсь кроки.
Ліхтарик згас. Ми сиділи в темряві, прислухаючись. Кроки ставали все ближчі.
Біля кабінету вони сповільнилися і почулись голоси.
– Ти там вже шукав?
– Де там?
– У кабінеті!
– Шукав, нічого не знайшов.
– Де ж цей сучий син подів координати, без них я ніяк не можу знайти правильне місце, чорт!
Голоси віддалялися і відповідь ми вже не почули.
– Тут хтось живе? – прошепотів Уітмор.
– Ні, я не знаю, хто це був.
– Що ж, добре, що вони нас не знайшли. Треба повертатися. Якщо просидимо тут ще трохи, я не зможу нас повернути назад, принаймні, ще тижні три. Бери мене!
Я взяла його на руки.
– Тепер теж треба щось уявляти?
– Ні, там є книжка, я її відчуваю.
Мене знов сіпнуло і потягнуло униз, а наступної миті я вже стояла біля ліжка в кімнаті …Себастіана
– Ти що здурів?! – прошипіла.
На щастя самого господаря в кімнаті не було, та не встигла я зрадіти, як ми почули збудженні голоси в коридорі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берегиня, Настуся Соловейко», після закриття браузера.