Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

— Та що казати. Якби там бодай ґрунт. А то каміння та глина. Не втриматися...

— Хіба що лізти без коня...

— І все ж стрельнути для остраху можна...

На всі ці слова старший із козаків у гніві заволав:

— Ви козаки чи баби біля криниці? Ану пустімо мушкетика! Тільки не вцільте здуру. Він нам живий потрібен.

Пролунало кілька пострілів. Парубок на це й головою не повів. Як йому вдавалося залишатися в сідлі при такому крутому підйомі, та ще й коли його неймовірний кінь так часто стрибав, — зрозуміти було годі. Як і те, що могло змусити тварину долати пагорб, іноді навіть підгинаючи передні ноги й направду повзучи і не звертаючи уваги на виступи гострих каменів, сипучу глину, колючки кущів та слизький мох.

Усе ж кілька козаків подалися навздогін тим самим шляхом, який вибрав для підйому незвичайний кінь і його нерозумний господар. Але вони не дісталися й третини гори, а кінь вже виніс парубка на її гребінь.

— Бач, який ти, мій Пластуне. Цікаво, чого це люди вирішили такою крутизною підніматися. А ти молодець, швидко впорався. Ноги твої від крові омию живою водою. Є тут така. Сам її пив. Ох і зуби вона ломить! Але то правда — вода жива!

Кінь повернув голову і ніжно потерся ганашем[51] об коліно вершника. У відповідь парубок дістав із мішка яблуко і простягнув його на долоні. Пластун оголив міцні молоді зуби — і частування зникло.

* * *

Рано-вранці, минувши хиткий міст через малий рів — завширшки не більше двадцяти п’яти стоп і глибиною в зріст людини, — панове Звані не стали квапити коней. Після задушливої келії і занадто короткого сну хотілося вдихнути на повні груди свіжість весняного ранку. Той ранок обіцяв приємне денне тепло і зачаровував синім безхмарним небом. Назустріч по дорозі все ще тяглися на міські базари навколишні селяни на своїх тихохідних возах, або вели в поводу завантажених коней, або й просто несли в луб’яних кошиках, полотняних мішках та вербових коробах усілякий крам на продаж і обмін.

— Плохенька фортеця, — озирнувшись на дерев’яні низькі стіни, що оточують Поділ, усміхнувся пан Бродський.

— Навіть татари легко перескочать, — підтримав його пан Ковальський. — А проти великого калібру гармат вони й години не втримаються. Однак замок на горі міцний.

— Хіба?! — чи то запитав, чи то засумнівався його співрозмовник. — Повільно поляки його зміцнюють.

— Довго облоги не витримає.

— Ні, не витримає. І це добре. Але зараз нам не варто цим перейматися.

— Хтозна, — знизав плечима пан Ковальський.

— Всяке буває, — роздратовано буркнув пан Бродський.

На це його супутник тільки з розумінням усміхнувся. А тоді задоволено оглянув свій новий одяг. Нічого особливого — але тепер замість домотканих вузьких вовняних штанів на ньому були просторі, та ще й з угорського сукна. Замість постолів — чоботи з телячої шкіри. Правда, шкода кожушка — але каптан гарний, а делія, оторочена лисячим хутром, все ж зручніша і вигляд має кращий. А ще пана Бродського потішила хутряна шапка зі срібною пряжкою. Хутра у нього на шапках, щоправда, різні були — і це, з виднихи[52], аж ніяк не найдорожче. Зате підкладка в шапці справді чудова — щільна, яскраво-червона, та й волосся не ковзає. З якої вона тканини, пан Бродський не знав, а запитувати в пана Ковальського не бажав. Але в спеку така шапка просто диво — можна вдягнути її так, щоб тканина лежала на голові, а хутро позаду або праворуч. Тоді аромат чоловічого поту й звіриного хутра вже не душитиме ані власника шапки, ані довколишніх.

Такий самий одяг і на Ковальському. Однак він цьому панові не до душі. Тому й сердитий пан Ковальський. Але владика Єзекіїль знає, як правильно все залагодити. І в цьому він має рацію. Одяг та зброя реєстрових козаків дозволять вільно пересуватися у всіх напрямках. Звісно, якщо поводити себе гідно, відповідно до присяги його королівській милості!

Правильне прикриття. А те, що не до душі воно панові Ковальському, — то його особиста справа.

— Я вперше в цих місцях, — зізнався пан Бродський.

— І мені раніше не випадало тут бувати. Хоча про них мені багато відомо.

— Он як! — здивувався попутник.

— Ось їдемо ми до гори. А то не просто гора, то святе місце — Печери! Перші християни-відлюдники викопали їх тут, щоб таємно молитися Богу і ховатися від язичників. Але не те для мене було б цікаво...

— А що ж?

— Чував я, що є в тій горі ціле місто з келій і тунелів. І є там могила святого на ім’я Іоанн. Коли відчув той святий, що час кончини близько, сам приготував для себе могилу. Але не в довжину, як зазвичай, а в глибину. Попрощався з братією і почав спускатися в ту яму, але, з ласки Божої, увійшов у неї лише до пояса. Хоча могилу викопав глибоку. Так і стоїть — нижня частина тіла в землі, а верхня, нетлінна, вся на видноті. Ченці дозволяють на святого поглянути, як і на багатьох тих, хто упокоївся в глибині гори. Цікаво мені на те подивитися. Чи вони схожі на ті мумії, які я бачив у Єгипті? Здається мені, що в цих печерах на глибині взимку тепло й сухо, і влітку сухо, але прохолодно. Немає в них вологи, як у гробницях фараонів. Тому небіжчик висушується, а не гниє. Коли повернуся, неодмінно сходжу туди й пересвідчуся. Утру носа декому з колишніх друзів! А може, й сьогодні дещо побачу.

— Але ж і жахи ти розповідаєш, пане Ковальський. Висушені мерці, — скривився пан Бродський, а потім з цікавістю глянув на попутника. — А Єгипет — це в якій землі?

— Африка це! Африка, — ледве стримуючи усмішку, відповів той.

— Африка... — ображено пробурмотів пан Бродський.

— Якщо буде на те воля Божа, то і в Африці побуваєш.

— Ще скажи в Стамбулі, — голосно засміявся той.

— Investigates viae Domini![53] — склав молитовно руки пан Ковальський.

— Що? Мову русинську й польську знаю і розмовляю добре. А це по-якому? — хитро примружив око пан Бродський.

— Латина! Означає: ніхто не знає своєї