Читати книгу - "Зелений дім"

— Як накажете, докторе, — погодилася жінка. — А як щодо збитків? Всі мені кажуть, що я маю право на відшкодування. Адже він одурив мене і викрав мою доньку, докторе.

— Коли його спіймають, тоді зажадаємо відшкодування, — пояснив доктор Портільйо. — Я займуся цим, прошу не турбуватися. А коли не хочете ускладнень, то пам’ятайте, ані жодного слівця, якщо не буде присутній ваш адвокат.

— Отже, ти знову зустрівся з сеньйором Хуліо Реатегі, — сказав Акіліно. — А я гадав, що з Ікітоса ти одразу ж подався на острів.

— А як я мав добиратися, старий? — спитав Фусія. — Уплав, чи що, перетнувши пішки усю сельву? У мене було при собі лише декілька солів, і я знав, що той Реатегі умиє руки, бо по паперах він не мав до цієї справи ніякого стосунку. Добре ще, що я взяв із собою Лаліту, адже в людини є свої слабинки.

— Я стояв там і чув усе, але чи правда, що стара нічого не знає? Вона не була схожа на таку, котрій можна довіряти, любий докторе, — сказав Хуліо Реатегі. — Зрештою, мене турбує те, що Фусія взяв з собою жінку, закохані роблять дурниці.

— То вже нехай він собі клопочеться, якщо наробить дурниць, — заспокоїв його доктор Портільйо. — Тебе він не скомпрометує, якби й дуже хотів. Усе обмізковано докладно.

— Він і слова мені не сказав про оту Лаліту, — мовив Хуліо Реатегі. — Ти знав, що він живе з тією дівчиною?

— Нічогісінько, — відповів доктор Портільйо, — певно, він ревнивий, тримав її, зрозуміла річ, під замком. Добре, що стара нічого не знає. Не думаю, щоб існувала якась небезпека, молодята, мабуть, уже в Бразілії. Повечеряємо разом?

— Не можу, — сказав Хуліо Реатегі. — Мене терміново викликають до Учамали. Приїхав мій робітник, не знаю, що там в біса трапилось. Постараюся повернутись у суботу. Гадаю, що дон Фабіо вже приїхав до Санта-Марія де Ньєви, треба йому передати, щоб він не купував каучуку. Нехай усе спершу вгамується.

— І де ж ти сховався з Лалітою? — спитав Акіліно.

— В Учамалі, — відповів Фусія. — Там садиба цього сучого сина Реатегі, над Мараньйоном. Ми пропливемо повз неї, старий.

Худоба виходить з гасієнд пополудні і з першим присмерком дістається до пустелі. Закутані в пончо, в капелюхах, щоб захиститися від вітру та піску, погоничі женуть цілу ніч до річки важких, повільних тварин. На світанку видно П’юру: вона, як марево, бовваніє на протилежному березі. По Старому мосту худобу гнати небезпечно — він надто слабкий. Коли річка висихає, тоді худоба йде через русло, здіймаючи велетенські хмари пилу. У місяці повеней погоничі чекають на березі перевізника. Тварини риють землю мордами, ламають рогами ріжкові деревця, понуро мукають. Погоничі спокійно розмовляють, їдять щось зготоване нашвидкуруч, попивають тростинову горілку або дрімають, укрившись пончо. Не доводиться чекати надто довго, часто трапляється, що Карлос Рохас дістається до місця раніше, ніж прибувають гурти худоби. Він перепливає річку з іншого краю міста, де стоїть його ранчо. Перевізник перелічує тварин, прикидає, скільки вони важать, вираховує кількість перевезень з одного кінця в інший. На протилежному березі різники готують мотузки, пилки, ножі й казан, де варитиметься густа юшка з волової голови, яку лише вони можуть пити без огиди. Закінчивши свою роботу, Карлос Рохас прив’язує човна до однієї з підпорок Старого мосту і йде в якийсь із шинків Гальїнасери. Цього ранку йому подали гарбузовий дзбан з козячим молоком і запитали, чому він такий смутний. Як здоров’я дружини? А сина? Так, так, почуваються добре, Хосефіно починає вже ходити і казати «тато», але я повинен вам дещо розповісти. І розповідає, широко розтуляючи вуста й вибалушуючи очі, мовби дідька угледів. З десяток років працюю я перевізником, і ніколи ще не траплялось мені над ранок здибати кого-небудь, крім різників. Сонце ще не сходить, довкола темрява, здійняті вітром піщинки січуть обличчя, кому ж бо захочеться вийти в таку пору на вулицю? А гальїнасерці: маєш рацію, старий, нікому й на гадку не спаде. Він промовляв швидко, стріляючи словами й допомагаючи собі жестами, а коли вмовкав, то завжди роззявляв рота і вибалушував очі. Тому я так і перелякався, чорт забирай, бо така несподіванка. Що таке? Прислухався знову — авжеж, кінські копита цокотять, я, слава богу, ще не з’їхав з глузду, роздивився на всі боки, — не перебивайте, дайте розповісти, — і побачив, як на Старий міст в’їжджає кінь, там я і впізнав його. Коня Мельчіора Еспіноси? Того білого? Так. Власне, я розгледів його тому, що кінь був білий, під ранок світився і виглядав, як привид. А розчаровані гальїнасерці: може, вирвався і втік, теж мені новина, хіба донові Мельчіору стрельне в голову їздити в темряві? А Карлос: я так і подумав — кінь у нього втік, треба спіймати. Вистрибнув з човна й швидко видерся по схилу, дякувати богу, що кінь не дуже швидко йшов; підкрався я до нього поволі, аби не сполохати; зараз оббіжу його спереду, схоплю за гриву, і — тпру, стій. Потім сяду на нього й поверну власникові. Підходжу вже близенько, ледве бачу його крізь хмари піску; разом з ним перейшов міст і перепинив йому дорогу. Гальїнасерці знову зацікавилися: що трапилось, Карлосе, що ти побачив? Їй-богу, дона Ансельмо, який дивився на мене з коня, слово честі. Обличчя в нього було обмотане якоюсь ганчіркою, і першої миті волосся в мене стало дибки, — пробачте, доне Ансельмо, я думав, що кінь утік. А гальїнасерці: що він там робив, куди їхав, може, потайки тікав з П’юри, як злодій? Дайте мені закінчити, чорт забирай. Дон Ансельмо зареготав, дивився на мене й помирав зо сміху, а коник гарцював собі. Знаєте, що він мені сказав? Не роби такої дурної гримаси, Рохасе, просто я не міг заснути, от і вийшов прогулятися. Чули? Так і сказав. Вітер обпалював, як вогнем, шмагав обличчя, наче нагайкою, а він, бачте, вирішив прогулятися; мені хотілось спитати його, чи справді у мене такий дурний вираз обличчя, либонь, він думає, що я йому повірю? І якийсь гальїнасерець: але ж ти не сказав йому цього, не можна просто так звинувачувати людей у брехні, і, зрештою, що тобі до того було? А Карлос: однак на цьому розповідь ще не закінчується. За хвилину я побачив його знову, вдалечині, на дорозі до Катакаос. А якась гальїнасерка: в пісках? Бідолаха, тепер у нього, мабуть, геть усе обличчя посічене піском, такий сильний сьогодні