Читати книгу - "Мертва зона"

«Господь відмітив мого Джонні, і я тішуся».

Місяць висів над нею, як дешева ярмаркова прикраса, як «Колесо фортуни» в небі, підмайстроване так, щоб приносити виграш тільки закладу, не кажучи вже про сектори зеро і подвійне зеро. Сектор закладу, сектор закладу, всі платять закладу, гей-гей-гей.

Вітер гнав шарудливе листя повз її ноги. Вона пішла до машини й сіла за кермо. Раптом відчула, що втратить його. У ній прокинулися жах і самотність. Сара затремтіла. Завела машину й поїхала додому.

Наступного тижня учнівство Клівз-Міллза надіслало цілу хвилю втішань і добрих побажань. Герб пізніше розказав їй, що Джонні отримав більш як триста листівок. Майже в кожній була невпевнена особиста приписка з надією, що Джонні скоро одужає. Вера відповіла на кожну подякою і рядком з Біблії.

Проблеми з дисципліною в Сариних класах зникли. Її попереднє відчуття того, що якийсь суд шкільної свідомості виніс їй несприятливий вердикт, змінилося на протилежне. Поступово вона зрозуміла, що діти бачать у ній трагічну героїню, втрачене кохання містера Сміта. Це спало їй на думку в учительській, під час її вікна в наступну після аварії середу, і вона вибухнула раптовим сміхом, що переріс у напад сліз. Вона страшенно через це налякалася, перш ніж змогла опанувати себе. Її ночі стали тривожні від нескінченних снів про Джонні – Джонні в гелловінській масці Джекіла і Гайда, Джонні біля «Колеса фортуни», а якийсь безтілесний голос раз за разом промовляє: «Буде дуже добре, якщо його хтось роззує». Джонні казав: «Уже все гаразд, Саро, все гаразд», – тоді заходив до кімнати, а в нього не було голови вище брів.

Герб і Вера Сміти провели той тиждень у «Бенґор Гаусі», і Сара бачилася з ними в лікарні щодня: вони терпляче чекали, аби щось сталося. Даремно. Джонні лежав у палаті відділення інтенсивної терапії на шостому поверсі, оточений устаткуванням, що підтримувало його життя, дихав за допомогою автомата. З доктора Строунза було дедалі менше користі. У наступну після аварії п’ятницю Герб зателефонував Сарі й сказав, що вони з Верою збираються додому.

– Вона не хоче, – розповів він, – але я зміг довести їй, що це логічно. Начебто.

– Вона в порядку? – спитала Сара.

Запала пауза, достатньо довга, щоб Сара встигла подумати, що переступила межу. Тоді Герб сказав:

– Не знаю. А може, знаю, тільки не хочу отак прямо казати, що не в порядку. Вона завжди мала тверді переконання про релігію, і після її операції вони зміцніли. Гістеректомія. І тепер їй знову погіршало. Вона багато говорить про кінець світу. Якось поєднала аварію Джонні з прийдешнім Вознесінням. Перед Армагеддоном Бог нібито має забрати вірних на небо просто в їхніх тілах.

Сара подумала про наліпку на бампері, котру десь бачила: «ЯКЩО ВОЗНЕСІННЯ СЬОГОДНІ, ТО ПЕРЕХОПІТЬ ХТО-НЕБУДЬ У МЕНЕ КЕРМО».

– Так, знаю цю історію, – сказала вона.

– Ну, – ніяково продовжував Герб, – деякі групи, з якими… вона листується… вірять, що Бог забере вірних на летючі тарілки. Тобто що ті тарілки доправлять їх на небеса. Ці… секти… довели, принаймні одна одній, що рай десь там, у сузір’ї Оріона. Ні, не питай, як саме довели. Це Вера могла б тобі розказати. Це… ну, Саро, усе це трохи важко для мене.

– Звичайно, важко.

Голос Герба підсилився:

– Але вона може розрізняти справжнє і несправжнє. Їй потрібен час, щоб звикнути. Тож я сказав їй, що вона може зустріти прийдешнє вдома так само, як і тут. Я… – Він замовк, ніби засоромившись, тоді кахикнув і повів далі: – Мені треба вертатися до роботи. У мене замовлення. Я уклав угоди…

– Звісно, аякже. – Вона помовчала. – А що у вас зі страхуванням? Тобто тут, напевно, треба мати цілий банк… – Настала її черга соромитися.

– Я поговорив з містером Пелсеном, вашим заступником директора в Клівз-Міллзі, – сказав Герб. – У Джонні був стандартний «Блакитний хрест», а не той новий пакет «Мейджор медикал». Та й «Блакитний хрест» щось покриє. І в нас із Верою є заощадження.

Сарине серце затнулося. «В нас із Верою є заощадження». Скільки одна ощадна книжка може протриматися проти видатків у двісті чи й більше доларів на день? І задля якої мети? Щоб трохи довше протримати Джонні, мов якусь нечутливу тварину, що бездумно дзюрить у трубку і доводить батька й матір до банкрутства? Щоб його стан довів матір до сказу через невтілену надію? Сара відчула, як по щоках ковзнули сльози, і вперше – але не востаннє – зрозуміла, що бажає Джонні померти і знайти спокій. Частина її збурилася від такої жахливої думки, але та не зникла.

– Я хочу вам усього найкращого, – сказала Сара.

– Я знаю, Саро. Ми теж зичимо тобі найкращого. Ти писатимеш?

– Аякже.

– І приїзди навідай нас, як зможеш. Павнел не так далеко. – Він повагався. – Схоже, Джонні вибрав собі правильну дівчину. Усе було доволі серйозно, га?

– Так, – сказала Сара. Сльози не зупинялись, і той минулий час дієслова теж не пролетів повз її вуха. – Так і було.

– Бувай, люба.

– Бувайте, Гербе.

Вона поклала слухавку, потримала її секунду-дві, а тоді набрала номер лікарні й спитала про Джонні. Змін не було. Вона подякувала медсестрі з інтенсивної терапії й заходилася сновигати квартирою. Подумала, як Бог посилає цілий флот летючих тарілок, щоб підібрати вірних і підкинути до Оріона. Виглядало все так само логічно, як і те, що Бог здурів, покалічив Джонні Смітові мозок і поклав його в кому, котра, певно, ніколи не закінчиться – хіба що його несподіваною смертю.

Їй треба було перевірити купу учнівських творів. Вона заварила чаю і сіла за них. Якщо й можна виділити одну мить, коли Сара Брекнелл знову взяла повіддя свого життя після Джонні в руки, то була вона.

Убивця був гладенький.

Він сидів на лавці в міському парку коло відкритої сцени, курив «мальборо» й мугикав пісню з «Білого альбому» «The Beatles»: «You don’t know how lucky you are, boy, back in the, back in the, back in the USSR…»

Він ще не був убивцею по-справжньому. Але воно, вбивство, сиділо в його думках уже давно. Свербіло, свербіло йому, але не лютувало. Він почувався доволі оптимістично. Час правильний. Не треба перейматися, що тебе впіймають. Не треба перейматися про прищіпку. Бо він гладенький.

З неба почав сипати сніжок. Було 12 листопада 1970 року, і за сто шістдесят миль на північний схід від цього мейнського містечка середньої величини безпробудно спав Джон Сміт.

Убивця просканував парк – міський вигін, як його любили називати туристи, що приїздили в Касл-Рок і Озерний край. Але зараз туристів не було. Вигін, що був таким зеленим улітку, зараз пожовтів, полисів, помер. Він чекав, доки зима пристойно вкриє його тіло. Плетена сітка, що ловила