Читати книгу - "Анатом, Федеріко Андахазі"

II

Побачивши хвору, найперше, що спало на думку Матео Колону, — що перед ним неймовірно гарна жінка, а згодом — що хвороба її незвичайна. Інес лежала в ліжку непритомна, не виказуючи ознак життя. Він оглянув її очі та горло. Помацав голову та вуха. Абат недовірливо й зацікавлено стежив за рухами лікаря. Помацавши щиколотки та зап’ястки хворої, чоловік попросив абата залишити його разом з «учнем» Бертіно наодинці із заслаблою. Не без остраху абат покинув кімнату.

Матео Колон наказав Бертіно допомогти роздягти жінку. Мабуть, нікому й на думку не спало б, що під цим суворим убранням ховається рідкісної краси жінка, про що свідчили руки учня, які тремтіли, мов осиковий листок.

— Хіба ти ніколи не бачив голої жінки? — трохи лукаво спитав Матео Колон, даючи зрозуміти, що може пожалітися на шпигуна, якого послав декан.

— Та ні, бачив… але неживих, — пробурмотів Бертіно.

— Отже, нагадую тобі, що ти бачиш перед собою не жінку, а хвору, — мовив анатом, підкреслюючи, чим різняться ці два поняття.

Правду кажучи, Матео Колон теж не лишився байдужим до краси пацієнтки, але він зміг опанувати себе, ніяк не виказавши свого збентеження. Поза тим, він був свідомий, що лікареві не варто обходити увагою суб’єктивні враження, і відчував, що це спантеличення й неспокій якось стосуються недуги цієї жінки. Він оглянув кожен м’яз на череві, прислухався до дихання. Зауваживши, що учень завагався, він наказав хлопчині зняти з пацієнтки решту одягу. Але щойно анатом намірився рахувати пульс, як почув зляканий зойк Бертіно:

— Це чоловік! Чоловік! — репетував хлопець, хрестячись і закликаючи всіх святих на допомогу. — Святий Боже, порятуй! — благав він, нажахано скорчившись.

Матео Колон вирішив, що хлопчина геть збожеволів. Маестро, випроставшись, став втішати учня, як раптом з подивом зауважив поміж ніг у хворої справжнісінький міцний малесенький член.

III

Анатом наказав учневі припинити репетувати. Відкриття, яке вони зробили, так чи інак було загрозою для життя хворої, яке й без того ледве жевріло. Матео Колону враз спало на гадку, як п’ятнадцять років тому на вогнищі було спалено чоловіка, який, використовуючи свою подібність до жінки, займався проституцією. Але ж анатомія Інес де Торремолінос була цілковито жіночою, а три народжені нею дочки були неспростовним свідченням не менш жіночої фізіології. Хай там як, а крихітний орган стирчав під носом у отетерілих лікарів, очі яких округлилися й заблищали, наче дві пари золотих флоринів.

Найбільш слушною видавалася гіпотеза про гермафродитизм. У древніх арабських та єгипетських рукописах неодноразово згадували про істот з ознаками обох статей. Анатом особисто якось засвідчив існування гермафродитизму у собаки. Але останній здогад так само суперечив фактам: як зазначалося у всіх медичних працях, гермафродити вирізняються цілковитою атрофією як чоловічих, так і жіночих органів, з чого випливала цілковита неспроможність розмножуватися. Не згадуючи вже про те, що Інес де Торремолінос породила на світ божий трійко доньок, маленький орган, що бачили вони перед своїми очима, геть не був атрофованим, а навпаки, був збудженим, пульсуючим та вологим.

За чистою інтуїцією анатом взявся за безіменний орган великим та вказівним пальцями однієї руки, а вказівним пальцем другої руки почав ледь пестити маленьку «голівку» — червону та збуджену. Тіло хворої, яке дотепер лежало геть розслабленим, мимовільно напружилося, тим часом орган ледь збільшився й почав ритмічно скорочуватись.

— Він ворушиться! — заволав Бертіно.

— Мовчи! Чи ти хочеш, щоб прийшов абат?

Пальці Матео Колона ковзали незбагненною опуклістю, наче добували вогонь тертям. Незабаром анатом дійсно спромігся добути іскру: тіло хворої затремтіло, стегна ледь піднялися, тіло вигнулося, як арка, спираючись на ступні та потилицю. Стан Інес захитався, підкорюючись ритмові пальців анатома. Дихання почастішало, серце шалено закалатало, шкіра заблищала від поту, — під руками анатома тіло Інес виявило всі симптоми хвороби, що мучили її ночами. Попри те, що хвора досі була непритомна, сеанс, здавалося, не завдав їй страждань. Вона голосно й важко дихала. Безживність на обличчі змінив хтивий вираз. Видно було, як поміж розтулених губ ворушився язик.

Бертіно перехрестився. Він ніяк не міг второпати, що відбувається: чи то його вчитель виганяє нечисту силу, чи то, навпаки, вселяє диявола у жіноче тіло. Він мало не знепритомнів, коли хвора розплющила очі й, роззирнувшись, цілком притомна віддалася бісівській церемонії анатома. Її соски набубнявіли, й ось уже вона самотужки почала м’яти їх пальцями, не зводячи з незнайомця хтивого погляду й промовляючи щось нерозбірливе.

Здавалося, що агонію Інес змінила нестямна пристрасть — frenesi veneris. Цілком при тямі, якщо можна так висловитися, вона відхилилася на подушку, що лежала біля узголів’я грубезного ліжка.

Незважаючи на стогони, конвульсії і докірливе «як-ви-смієте», Інес не пручалася.

— Як ви смієте? — шепотіла вона, пестячи язиком соски. — Я цнотлива жінка, — промовляла, зволожуючи пальці губами.

— Ох, як ви смієте? — зітхаючи, чимраз дужче розсувала вона ноги. — Я мати трьох доньок, — і продовжувала смикати соски. — Та як ви смієте? — благала вона, не пручаючись.

Анатом мав перед собою непросту задачу: з одного боку, не спокуситися заразним збудженням хворої, а з іншого — не дати цьому збудженню вгамуватися. Та ще й Бертіно, безугавно хрестячись, повсякчас ставив питання, зойкав і навіть наважився застерегти учителя:

— Ви скоюєте наругу, святотатство!

— Припни язика й потримай руки.

Бертіно, поступившись потьмаренню розуму, підкорився.

— Та не мої, телепню, а хворої!

— Як ви смієте? — шепотіла Інес. — Адже я вдовиця, — й хитала стегнами у такт рухам анатомової руки. — Як ви смієте? — схлипувала вона. — Ви ж чоловіки, а я бідолашна слабка жінка, — промовляла, простягаючи руку до чресел учня, котрий даремно закликав небеса: член у Бертіно поволі твердішав, і це для анатома було гарантією, що він і словом не прохопиться.

— Як ви смієте? — шепотіла Інес. — Адже я вперше бачу вас.

IV

Матео Колон прожив у Флоренції десять днів. Десяток днів, протягом яких Інес геть-чисто вилікувалася, принаймні від давніх недугів. Анатом просив дозволу в абата ночувати у монастирі, а завдяки тому, що він розташовувався недалеко, це дозволило продовжити таємне лікування. Але Інес, посилаючись на закони гостинності, поселила анатома у своїй оселі, віддавши йому затишну спальню поруч із власного.

Інес виявилася геть не такою розпусницею, яку в ній попервах побачив Матео Колон. Навпаки, складалося враження, що вона майже свята — на диво, скромно вдягалася, поводилася й говорила сором’язливо. Але коли надходила година віддатися лікуванню анатома, у її