Читати книгу - "Анатом, Федеріко Андахазі"

родовитість й, поза тим, цнотливість — себто християнська шлюбна чистота. Якщо дружина, за церковною заповіддю, мусить зректися усілякої пристрасті, «ставлячись до чоловіка так, наче не має його», для Інес у цьому не було нічого невиконуваного. Правду кажучи, їй заледве ставало місця на подружньому ложі поруч зі своїм величезним чоловіком. Їй не доводилось угамовувати хіті, що раптово спалахнула, чи ницої пристрасті. Чоловік її ніяк не вабив, як і взагалі будь-хто інший. Сказати б, Інес була взагалі позбавлена чуттєвості. Ніщо не завдавало їй насолоди й нічим вона не гидувала. Вона не пізнала ані зойків, ні стогонів, ні нічних жадань. За увесь їхній шлюб у маркіза трапилось три старечі ерекції, вони тричі злягалися, вона тричі ставала при надії, жодного разу не пізнавши frenesi veneris — нестямної пристрасті. Родину наче переслідувало прокляття: достоту як мати, Інес не спромоглася народити жодного сина, щоразу народжувались дочки, сухе листя з в’янучого генеалогічного дерева Каролінгів. Четверта ерекція була б дивом; і тому ображений, незадоволений та безпорадний маркіз вирішив померти. Саме так він і вчинив.

III

Інес була дуже молода. Вона цілком присвятила себе вихованню своїх трьох нікому не потрібних дочок, журливо згадуючи свого покійного чоловіка, котрого не спромоглася потішити, не спромоглася виконати його бажання дати нову гілку своєму шляхетному генеалогічному дереву. Душа її була сповнена співчуття та жалю, вона була звернена до Бога. Наодинці Інес писала в ім’я Його численні поеми. Вона молилася. Вона була однією з найбагатших жінок Флоренції.

Її вдовування обтяжувало лише те, що вона не спромоглася виконати подружнього обов’язку — народити сина. Щодо решти, вона не прагнула іншої любові, крім любові до Бога. Вона не почувалася обділеною любощами кохання, не сумувала за милими радощами, її не опановували ані темні, ані грішні думки: вона ніколи не знала перших, а тому їй навіть на думку не могли спасти другі.

Усього багатства, яке Інес успадкувала, бракувало, щоб покутувати гіркоту власної неспроможності дати спадкоємця померлому чоловікові. Й для того щоб погамувати свій смуток, а головне — щоб покутувати провину перед пам’яттю чоловіка, вона вирішила продати оливкові гаї, виноградники й палаци і на отримані кошти звести монастир. Таким чином, живучи чистим та цнотливим життям, вона б мала змогу виконати свою подружню обітницю, присвятивши себе служінню чоловічій статі (оскільки її лоно не спромоглося народити на світ чоловіка) чернечому братству та бідним. Саме так вона й вчинила.

Вважали, що Інес іде навпростець до святості, й наразі це була правда, допоки — й зараз саме час про це сказати — поміж її чистим, до прозорого, життям і вічним блаженством не став чоловік — Матео Ренальдо Колон.

IV

Інес була близька до того, щоб скінчити свої дні як справжня свята. Улітку 1558 року вона злягла у ліжко через невідому хворобу. Вона поселилася разом з трьома доньками у простому будиночку неподалік монастиря і з християнським смиренням вирішила чекати, коли її забере смерть.

Дух Інес поволі змінювався, стаючи понурим та безнадійним, вона поринала у світ темний та бентежний. Будь-яка подія — чи то більш-менш незвичайна, чи то, навпаки, звичайна, цілком буденна — оберталась для неї на найтихіші знамення: якщо били дзвони абатства, вона не могла відігнати думки, що вони дзвонять за однією з її дочок. Вона побоювалася за здоров’я абата, який, навпаки, почувався пречудово, і, як на правду, за все своє оточення. Просту нежить вона вважала, безперечно, фатальним запаленням легенів з неминучим смертельним кінцем. З часом усі ці страхи зломили її дух, вона мала підозру, що страждає на найважчі недуги, просте запалення шкіри оберталося для неї на симптом скорого кінця від прокази, їй здавалося, що смерть чатує на неї на кожнім кроці. Вона страждала на безкінечне болісне безсоння, коли серце ладне було вискочити з грудей, її мучили болісні ядухи, через які вона була переконана, що помре від задухи, повсякчас вкриваючись холодним потом. Лежачи у ліжку, вона уявляла, який вигляд матиме її тіло після смерті, її гризла думка про розклад її молодої плоті. Невдовзі всі ці бентежні болісні явища переступили з ночі в день, геть заповнивши її життя. Поволі через запаморочення, які не давали їй ходити, Інес вирішила остаточно злягти у ліжко і чекати, як вирішить Бог. Та у Богові вона не знайшла ані спокою, ані втіхи, через що її муки посилились, позаяк це суперечило її набожній свідомості. Інес навіть не мала змоги чекати на смерть з християнським смиренням. Вона безугавно страждала.

Зауваживши, що Інес зовсім змарніла, абат згадав, що якийсь хірург у Падуї дивовижним способом врятував життя людині, що помирала, про що свого часу чимало переповідали. А тому він без вагань пішов із проханням до свого відомого кузена, близького до Медічі, й той, не зваживши на витрати, послав йому тисячу флоринів як винагороду світилові й ще п’ятсот на дорогу та непередбачені витрати на додачу.

Відкриття

І

Вузенькими вуличками Падуї мчав вершник. На ринковій площі він перевернув ятку торгівця фруктами — той навіть не встиг розкричатися — й апельсинова купа покотилася униз вулицею. Боки у коня виблискували від поту, а на губах виступила піна — він скакав чвалом з іншого боку Евганських гір. Вершника помітив крук Леонардіно. Він потай летів за ним слідом, кружляючи високо у небі, ще відтоді як він заїхав у вікові міські мури крізь Евганську браму, поскакавши уздовж набережної Сан-Бенедетто. Коли вершник виїхав на міст Таді, крук, ніби вгадавши його намір, полетів попереду й сів на капітель аудиторії, у якій його господар зазвичай проводив заняття.

Перед університетською брамою вершник спішився й квапливо пішов навпростець через двір.

— Де я можу знайти Матео Колона? — спитав він у чоловіка, біля якого незабаром став поруч. Виявилось, що то декан Алессандро де Леньяно.

Посланець швидко пояснив, що прибув у нагальній справі, після обов’язкових вітань негайно, не вдаючись у подробиці, повторив питання — безсумнівно, його не уповноважено повідомляти про мету відвідин нікого, окрім анатома особисто.

— Мені наказано віддати послання messere Матео Ренальдо Колону, — тільки й були слова вершника.

Алессандро де Леньяно глибоко образили надто шанобливі слова про цирульника, barbiere, а також навмисна неповага до його деканових повноважень, немов він був простий служка, до чиїх обов’язків належало повідомляти Його Високопреосвященству Матео Колону про новоприбулих.

— Певно, мені варто повідомити вам про те, що у цих стінах я порядкую справами.

— А мені, певно, варто повідомити вам про те, хто є відправником