Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Під храми було опоряджено великі юрти. Найкращі з них, як і юрта ханської родини, були з червоними дахами. Я відвідав найстаршого ламу, показного діда з зовнішністю й манерами кардинала. Про втечу торгутів із Росії він знав, але не знав ні про її причину, ні про час, ні про те, як це сталося. Наскільки було відомо ламі, плем’я щороку меншало.

Я хотів виробити уявлення про можливості та шляхи сполучення цієї долинної місцини і сподівався, що зможу застрілити дикого барана, який, подейкували, живе собі в горах довкола перевалу Карагай-таш. Заради цього я дав собі один тиждень, щоб помандрувати з Нумганом. Відчувалося, що населення тут бідне. Табунів і отар було мало, а паливом у такому суворому кліматі могли стати хіба що кізяки. Зазвичай торгути здавалися недовірливими. Виявилося, що їх важко про щось розпитати й умовити на антропологічні вимірювання.

Ще до того як ми встановили намет у Карагай-таші, мені пощастило вгледіти двох диких баранів, більшого з яких я зумів підстрілити. Досі пам’ятаю розкішну картину, як цей чудовий звір скочувався урвищем, а ми з Нумганом квапилися вслід із небезпечною для життя швидкістю. Здобиччю став старий самець із розкішними рогами. Його понівечений вигляд свідчив, що бідака зазнав чималих поневірянь. Назавтра гарним додатком до мого трофею став сибірський гірський козел. Увечері вперіщила злива, яка потім переросла в завірюху. Коли на світанку намет моїх людей завалився під вагою снігу, я мусив розмістити їх усіх у своєму. Про полювання годі було й думати, і доки сніг не розтане, Нумган не хотів виводити нас звідси. Крім того, нашого запасу кізяків вистачило лишень на те, щоб кілька разів зварити чай.

Упродовж наступної доби не було жодних ознак того, що густий сніговий покрив швидко розтане, і я вирішив знятися з місця. Ми успішно спустилися в долину і там дізналися, що торгути не пригадують такої бурі вже багато років і хвилювалися за нас. Майже біля кожної юрти лежали замерзлі на смерть барани. Дехто втратив аж половину отари, в когось загинули лошата, телята й молоді верблюди.

У ханському таборі готувалися до двох молитовних днів поспіль, щоб виблагати в бурханів сприятливу погоду. Лами відправляли службу на молитовному місці просто неба, і в вечірній тиші до наших наметів часами долинала якась мелодія.

Проте задумані молитовні дні було скасовано, бо княгині знов дошкуляла недуга. Утім, це не завадило їй прийняти мене на прощальну аудієнцію у своїй юрті, напівтемній з огляду на хворобу. Я вручив їй фотографії, зроблені під час минулого візиту, і коробочку хініну, а у відповідь на ці скромні дари дістав непоганого коня.

Вирушаючи з Юлдузької долини в дорогу до Карашара, я мусив розлучитися з Нумганом. Я не міг не відчувати суму, коли дідок згорнув свій наметик і сів на коня, щоб повертатися в долину Текесу. Досвід і турботливість цього вмілого мисливця в наших гірських мандрах зробили його цінним проводирем. Нумган узяв голови застрілених мною тварин, щоб завезти їх до Кульджі. Звідти їх за допомогою російського консула доправили до Гельсінкі, де вони тепер прикрашають мою домівку.

Затяжний хаос, у який незабаром кинуло державу наближення революції, вплинув і на торгутів тянь-шанських гір. На початку 1930-х років мандарин на ім’я Чжінь Шу Єнь узурпував владу в Сіньцзяні. Коли торгутський хан відмовився скорятися наказам нового генерал-губернатора, той викликав його на перемовини до Урумчі, куди хан і поїхав із невеликим почтом. Перемовини скінчилися тим, що Чжінь звелів убити хана і його почет.

Промандрувавши два місяці в горах на морозі, вітрі й дощі, харчуючись лише сухарями й бараниною, я почав цінувати те, що могла дати оаза Карашар. Я з насолодою їхав крізь оброблені поля. Усе тішило мене: квочка, яка, кудкудакаючи, йшла з виводком, і палахка макова лука. Глинянки сартів та дунганів і навіть рипливі й хитливі гарби здавалися розкішшю. 5 липня, напередодні річниці мого виїзду з Петербурга, я прибув до Карашара. Згадуючи рік, що минув, я, здавалося, розумів, чому поняття часу стає дедалі розпливчастішим, що далі на схід ти просуваєшся.

Місцевий мандарин, бадьорий 70-річний чоловік, дружньо мене прийняв. Він мав дивну звичку надовго замовкати, ніби не даючи зірватися з губ жодному необачному слову. Ось які думки про життя китайських чиновників я знаходжу в своєму щоденнику:

За межами глиняних мурів яменя чиновник небагато бачить. Якщо він і вистромляє свого носа, то лише з паланкіна — молодший мандарин пересувається в двоколісному екіпажі, що називається маппа, завжди в оточенні чепурно вбраних слуг, що їдуть на коні чи йдуть пішки. Народною мовою він не розмовляє і зазвичай не спілкується ні з ким, крім свого розпусного оточення, що складається з бегів, перекладачів, слуг та різних помічників. Рік у рік єдине товариство становлять йому дружина чи дружини, а також мандарин, який здійснює ревізію чи перебуває в цих краях переїздом, такий самий замкнений і пильнований, як і він сам. Не буває в нього ні відпусток, ні розважальних подорожей, однак якщо в нього вмирає батько чи мати, він втрачає свою посаду на три роки — воістину дивний звичай, причиною якого є, ймовірно, велика пошана китайців до своїх батьків у всяку пору життя. Посаду мандарини купують за великі гроші раз на три роки, потім потрібна нова сума для купівлі якоїсь іншої посади, — хабарництво процвітає майже скрізь. Платня маленька, а на невисоких посадах її взагалі не платять, унаслідок чого чиновництво живе коштом беззахисного народу. Така система навряд чи в перспективі сприяє зростанню охоти до праці. Люди добувають гроші всіма можливими способами й розлучаються з ними, дістаючи від них небагато втіхи чи різноманіття. Крім здирання незаконних податків, більшість мандаринів провадить комерцію в підпорядкованих містах. Видатки їхні чималенькі. Великий ямень треба підтримувати в гарному стані, ревізорів — задобрювати, начальників — підмащувати щорічними подарунками тощо. Побачимо, як чиновництво, що його роз’їдають внутрішні суперечності й інтриги, хабарництво й брак освіти спроможуться впоратися з модернізацією держави.

Безперечно, саме ці давні проблеми стали причиною багатьох народних повстань в оазах поблизу Великого шовкового шляху. Про боротьбу маленького карашарського князівства з китайським пануванням свідчили величезні руїни фортеці на півдні від сучасного міста.

Метою наступної поїздки було місто Урумчі, адміністративний центр усього величезного Сіньцзяну. Шлях туди знову пролягав через Тянь-Шань,