Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

Христос своїми муками, смертю і воскресінням указав шлях. Слідом за ним і алхімія прагнула звільнити матерію після перемоги над смертю. За уявленням алхіміків мінерали і метали, подібно до рослин, народжуються, ростуть, розвиваються, збагачуються і помирають в надрах Землі[169]. Біблійне порівняння пшеничного зерна, що було посіяне в землю, мало вмерти (зогнити), тобто поєднатись із землею, перш ніж дух, що живе в ньому, звільнившись від старого тіла, зможе піднестися до нового життя, мало для алхімічного мислення значення первинної сцени. Експеримент Роберта Фладда з пшеничним зерном був алхімічною імітацією цієї сцени[170].

Гниття як смерть і перехід матерії до вищого стану є одним із фундаментальних положень алхімії. У ньому можна пізнати поруч із моделлю Христових страстей також модель травлення (яка до того ж пов’язана з Христовою таємною вечерею). Подібно до того як мікрокосм тіла розкладає отриману від природи (зібрану, впольовану) їжу, аби за допомогою асиміляції оновити корисні складові, так і гниття – це травлення у зовнішньому світі, що видобуває чисте з нечистої суміші. Про силу гниття, здатність поглинати свій об’єкт, умираючу матерію, і завдяки цьому породжувати нове життя говорить також Парацельс[171]. Як глибоко вкорінене було це уявлення, показує приклад Ньютона, котрий у своїх пізніших алхімічних нотатках тлумачить процес бродіння як гниття, що повертає речі, які він захоплює, у стан первісного Хаосу, який передує актові творіння і з якого вони потім знову можуть виникнути[172].

Для Парацельса гниття є своєрідним судом світу над матерією, який відділяє чисте від нечистого і веде до звільнення духу «гарної» матерії[173]. «В алхімічному циклі народження, визрівання, смерті й нового народження гниття виступає як головна фаза, оскільки в ній найвищий і останній стан життя, зрілість, досягає перезрілості, що врешті веде до занепаду і смерті. Силою, що рухає процес гниття, а також травлення, є вогонь. Щоправда, тут йдеться не про «чистий» вогонь сонця чи полум’я, а про змішану форму вологого тепла. За класичним вченням про елементи, останнє є взаємодією таких елементів, як вода (вологе, холодне) і вогонь (гаряче, сухе). Як «патовий» стан між цими протилежностями вологе тепло не допускає тріумфу жодної з крайнощів: великого потопу і світової пожежі, які обидва знищують життя. Воно становить середину, проміжний стан, що відповідає життю. Слідом за Емпедоклом і Демокритом, Овідій у першій книжці «Метаморфоз» зображує, як після знищення першого створення світу великим потопом виникає нове життя з поєднання вогню і води (сонячного світла та первісного мулу). Це уявлення зберігає свою силу аж до появи новочасної науки»[174].

Алхімія, згідно з переконанням якої метали, подібно до рослин, ростуть у землі, переносить цю думку також на штучне видобування золота. Парацельс у зв’язку зі своєю ідеєю теплиці («посеред зими у кукурбіті ростуть зелені овочі, фрукти, а також квіти») говорить про методичне вирощування золота: «Отже, можна також створити умови для росту й примноження золота… Цілком імовірно, завдяки вмінню і кмітливим прийомам досвідченого алхіміка можна добитися того, щоб золото росло у кукурбіті, подібно дереву з численними чудовими гілками»[175].

Це не тільки фантазія алхіміка in nuce[176], а й водночас опис межі, на якій алхімічний принцип гниття стикається з принципом вологого тепла.

Ця межа – межа тепла. Вона відділяє температури, придатні для органічного життя, від високих і найвищих температур, які штучно створюються вогнем. Про це говорить Гастон Башляр у своїй історії донаукового духу в розділі про міф травлення в алхімії та ранній хімії. Центральна роль тут належить шлункові. Це вологий теплий орган, в якому відбувається обмін речовин і який слугує моделлю для всього домодерного хімічного мислення та експериментування. Наскільки складно проходила емансипація цієї моделі, Башляр недвозначно твердить таке: «Що ж до відмінності між хімією шлунка та “штучною хімією”, то саме перша in vivo[177] завжди вважається природнішою, а отже, і правильнішою»[178]. Інакше кажучи, лише посталхімічна «штучна хімія», що мала справу вже не з вологим теплом, а з жаром вогню, який можна довільно підвищувати, змогла перетнути межі органічного тепла[179].

Причиною страху перед «чистим» вогнем є його нищівний потенціал. Страх людини перед убивчою силою вогню знайшов своє вираження у міфі про Фаетона та сонячну колісницю, що вийшла з-під контролю її невмілого візника і загрожувала спалити Землю, як про це розповідає Овідій у другій книжці своїх «Метаморфоз». У цьому ж сенсі можна зрозуміти покарання обох напівбогів, що асоціюються з вогнем, Прометея і Гефеста – як попередження щодо поводження з цією потужною стихією. Пом’якшення нищівного жару за допомогою води було захисним механізмом і водночас першим актом його приборкання задля використання.

У космічному масштабі цю подвійну функцію виконував ефір, що простягся між сонцем та земною сферою життя. Він, з одного боку, поглинав сонячний жар, відфільтровував руйнівну частку і пропускав крізь себе лише життєдайну силу – пневму, – що потрапляла до життєвої сфери повітря. Також у цьому процесі фільтрування та асиміляції легко пізнати принцип травлення – екстракції поживного-корисного з сирої суміші природи.

Лишається питання, що являє собою відфільтрована ефіром, руйнівна частка вогню.

Відповідь знаходимо у формі часточок, з яких складається вогонь за уявленням атомістів. Пригадаймо: приємні для почуттів і корисні речі складаються з гладеньких і круглих атомів, натомість неприємні та шкідливі – з гострих і кілких. Атоми тепла є гладенькими й круглими, атоми вогню – гост­рими й кілкими. Як виразно це формулює Лукрецій, останні, наче зуби, вгризаються в матерію[180]. Подібне говорить і Платон у «Тімеї»: атоми вогню мають загострені краї та гострі кути. Їхня потужність, гострота й різальна здатність не зустрічають перешкод[181]. Урешті, для неоатомістів XVII ст., з яких починаються сучасні природничі науки, часточки вогню є «гострими наче кліщі» (Маргарет Кавендиш, 1653) і через їхній «надзвичайно малий розмір і сухість» вони здатні пронизувати речовину горіння, «наче безліч надзвичайно гострих голок» (Кенельм Дігбі, 1669)[182].

Те, що з огляду покладеної під ніж матерії є чистою деструкцією, у перспективі облагородження матерії виглядає як процес продукції, точніше, продуктивної праці. Роберт Бойль говорить одним із перших про роботу вогню у сучасному сенсі й наближається до пізнішого уявлення про змішування праці з її матерією. «Вогонь впливає на тіло не тільки тим, що заволодіває його частинами, а й тим, що з ним змішується»[183]. Врешті, Галілей також говорить про роботу часточок