Читати книгу - "Вальдшнепи, Микола Хвильовий"

- А коли не маєш, - з обуренням промовила женщина, - то не треба й брати її на себе. Хто тобi намолов, що це легенький флiрт? Чого ти розписуєшся за Дмитрiя?.. Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш iти од мене.

Ах, Боже мiй! Вовчику все-таки рiшуче не везе. Все вiн якось не до речi говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лiнгвiст схоплює руку тьотi Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгенiй Валентинович), цiлує цю руку п'ять, десять, двадцять разiв. Тодi тьотя Клава викидає з рота зелений пищик i пропонує пiти до Аглаї i поговорити ще з нею. По сутi - це ж справа не її, а її племiнницi, i, значить, розмовляти треба з племiнницею. Тьотя Клава зараз пiде в кiмнату й покличе Аглаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати в гамаку. Коли вiн не хоче зустрiчатись з її чоловiком, йому слiд перелiзти через паркан, бо Євгенiй Валентинович працює бiля вiкна i, значить, пройти непомiченим не можна.

- Тодi я краще перелiзу через паркан, - враз погодився лiнгвiст i, покликавши свого ловерака, пiшов вiд хвiртки.

Стояв прекрасний пiвденний вечiр. I сьогоднi перегукувались тi ж самi, що й кожного дня, занесенi з Росiї невгамовнi гармошки. По всiх кiнцях городка дiвчата спiвали зовсiм не аранжированих i все-таки надзвичайних народних пiсень.

У голубому небi прорiзались срiбнi зорi, i з рiки зайчиком плигав тендiтний i легкий вiтерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пiшов до гамака, там уже сидiла Аглая.

- Ну, так що ти хотiв менi сказати? - зустрiла вона його запитанням.

- Я, власне, нiчого не думав говорити, - несмiливо почав лiнгвiст, сiдаючи на траву. - Менi наказала тьотя Клава порадитись iз тобою з приводу Дмитрiя.

- Я тебе слухаю.

Товариш Вовчик зам'явся. I справдi: що вiн скаже Аглаї? Може, i їй вiн скаже не до речi - i тодi нова неприємнiсть. Але не можна й мовчати: коли й далi Дмитрiй буде викидати таких коникiв, то полювання - пиши пропало! I лiнгвiст, плутаючись, починає говорити. I кiнчає вiн тим, що Аглая мусить побачитись iз Карамазовим.

- Ти так гадаєш? - спитала дiвчина й серйозним поглядом подивилась на свого спiвбесiдника.

- Коли правду говорити, я нiчого не гадаю. Але менi здається, що Дмитрiй захворiв i ти можеш допомогти йому... хоч би тим, що будеш зустрiчатись iз ним.

- На твiй погляд, вiн не закохався в мене, а просто захворiв?

- Нiчого я в цих справах не розумiю, - занервувався товариш Вовчик. - Але думаю - так.

- А я от думаю iнакше, - самовпевнено сказала Аглая. - Я думаю, що вiн i захворiв, i закохався. Але захворiв саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобi хоч завтра. Завтра зустрiнусь - i нiякої хвороби не буде. Ти вiриш?

- Нiчого менi доказувати, - нервово кинув лiнгвiст, - бо я тобi все одно не повiрю.

Аглая знаком запитання застигла в гамаку: вона йе чекала такої смiливостi вiд товариша Вовчика.

- Чому ж ти не повiриш? - спитала вона.

- А тому, що я не перший рiк знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоїти, але це все-таки палiатив.

- Хiба з ним уже були такi приступи?

- Звичайно, були, i незалежно вiд того, чи закохався вiн у когось, чи нi.

- Значить, це приступи божевiлля, i я для нього тiльки зачiпка?

- Не знаю, якi це приступи. Але я знаю, що ти зовсiм випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його iдiотської хвороби.

Аглая замислилась. Декiлька секунд тiльки цвiркун порушував тишу вечiрнього абрикосового саду.

Все-таки це не вияснення, - нарештi сказала вода. Треба спершу дошукатись причин його хвороби, i тiльки тодi можна говорити, чим я можу бути для нього: палiативом чи справжнiми лiками.

- Тут про причини не доводиться говорити, - незадоволено промовив товариш Вовчик. - Причини яснi: психiчна спадщина батькiв.

- Звичайно, тут не без психiчної спадщини батькiв, але мати тiльки її на увазi - це значить нiчого не розумiти... А я от усе розумiю.

Лiнгвiст здвигнув плечима. Хоч вiн i чув вiд Карамазова, що Аглая розумна дiвчина, але тепер вiн починає сумнiватись у цьому. Як це вона все розумiє? Вiдкiля вона так знає Карамазова за якiсь маленькi тижнi? Чи, може, їй розповiли про нього провiнцiальнi кумушки? Чи, може, сам Дмитрiй говорив про себе? Так це ж несерйозно.

- Що ж ти розумiєш? - iронiчно спитав вiн. - Я от, наприклад, далi одмовляюсь переливати з пустого в порожнє.

- По-перше, - спокiйно почала Аглая, - я беру вiд тебе слово, що про нашу розмову Дмитрiй нiчого не буде знати. По-друге, я одразу ж заявляю тобi, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогоднi тисячi. Дмитрiй Карамазов, хай буде тобi вiдомо, - тип. Це я пiдмiтила вже з першої нашої з ним зустрiчi, коли менi довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрiю, i тепер менi залишається тiльки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?

- Прошу! - поспiшно промовив товариш Вовчик: спокiйна Аглаїна самовпевненiсть уже примушувала його ставитись до неї з деякою повагою.

- Ну от. Будемо по черзi. Скiльки, скажемо, рокiв Карамазову? Мабуть, тридцять три - тридцять п'ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши з сiреньких гiмназiальних штанцiв, одразу ж ускочила в епоху вiйни й революцiї. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далi: вiн опозицiонер? Так?.. Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозицiонерами, бо подiї вони прийняли крiзь призму своєї романтичної уяви про свiт. Вони не можуть заспокоїтись, бо їм на роду написано тривожити громадську думку.

- Ну, це вже ти чула вiд самого Дмитрiя, - сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новiтньої карамазовщини як перманентного руху, що її дав сам Карамазов.

- Нiчого я вiд нього не чула, - сухо промовила Аглая i продовжувала: - Отже, маємо безперечно здiбного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щирою людиною i що можна пiдкупити щирiстю й використати на всi сто вiдсоткiв. Карамазова захопила соцiальна революцiя своїм розмахом, своїми соцiальними iдеалами, що їх вона поставила на