Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

Проте білі люди - суті дияволи. Я багатьох бачив, я вже старий, і тепер я знаю, чому білі взяли силу над усіма в морі островами. Бо вони дияволи! Ти от сидиш тут зі мною в човні. Ти що майже хлопчик. Ти не розумний, ти багато чого не знаєш із того, про що я тобі день при дні розказую. Я ще малим більше знав про рибу та про море, як ти знаєш тепер. Я старий, і все ж можу пірнути на саме дно лагуни,- а ти ні. До чого ж ти здатний? Не знаю, хіба що битись. Я не бачив, як ти б’єшся, але думаю, що ти схожий на своїх братів, а вони в бою немов ті дияволи. І так само, як твої брати, ти дурний. Ви не знаєте, що таке бути переможеними. Ви не даєтесь ворогам, поки не вмрете, а тоді вже пізно визнавати себе переможеними.

Тепер слухай про помічника. Ми вдарили на нього, вся лагуна вкрилася нашими човнами. Ми сурмили в мушлі. Тоді він з трьома чорними матросами пересів із шхуни в маленький човник і поплив до протоки в море. Ну, не дурний хіба? Розумний не зважився б їхати морем у такому човнику. Облавки підіймалися над водою щонайбільше на чотири цалі! Сотень зо дві юнаків на двадцятьох човнах кинулися йому навздогін. Вони зроблять один сажень, а ми п’ять, вони один, а ми п’ять! Йому не було на що надіятись, але сказано - дурний! Він устав і почав стріляти з рушниці. Стріляв він кепсько, але ми дуже наблизилися, кулі повбивали та поранили багатьох наших. Та що з того? Однаково йому не було вже найменшої надії.

Пам’ятаю, він усе курив сигару. Як ми, швидко пливучи, були вже ступенів за сорок, він кинув рушницю, підпалив сигарою динамітову паличку і шпурнув на нас. Одну, другу, третю, багато паличок. Тепер я знаю, що він уставляв у кінці гнотів сірники, от чому динаміт займався відразу. Гноти були дуже короткі, деякі палички займалися, не долетівши до нас, але більше було таких, що попадали в наші човни. Попаде - та й розтрощить дощенту. Половину човнів рознесло. В наш човен теж улучило, і два хлопці біля мене загинули. Решта човнів сипонули врозтіч, а помічник голосно закричав: «Атю їх, атю!» - і знову взявся до рушниці. Багатьох наших наздогнали кулі, а чорні матроси в його човнику веслували, не спиняючись. Бачиш, правду я сказав, що той помічник був сутий диявол.

Та це не все ще. Переходячи зі шхуни на човен, він підпалив її. Порох та динаміт він уладнав так, щоб усе підірвалося воднораз. Наші заливали вогонь,- та дарма! Шхуна злетіла в повітря, вся наша здобич пропала, а вбитих було більше, ніж коли. І досі, хоч я вже старий, мені сняться часом тяжкі сни, і я чую, як той помічник кричить: «Атю їх, атю!» Голосно так, гучно: «Атю їх, атю!» Зате всіх їхніх, що були на березі, побито. Помічник виплив у море своїм човником, і всі ми думали, що він загине. Де ж такій трісочці з чотирма людьми встояти проти океанських хвиль?

Та минув місяць, і одного ранку, якраз у проміжку між двома зливами, ввійшла до нашої лагуни шхуна й кинула кітву перед самим селищем. Король та старшини довго радились і постановили за два чи три дні напасти на шхуну. А тим часом ми своїм звичаєм удали, що раді бачити білих, і підпливли до шхуни, навантаживши човни всячиною: кокосовими горіхами, курми, поросятами. Та скоро ми зблизились, як ударять вони з рушниць! Ми втікати! Обернувся я - і побачив того самого помічника, що ото вихватився в море маленьким човником. Він пританцьовував і кричав нам услід: «Атю їх, атю!»

Опівдні три невеликі човни з білими відпливли від шхуни і пристали до берега. Вони ввійшли в селище і стріляли всіх, хто їм попадався на очі. Побили й поросята та кури. Кому з нас пощастило врятуватись, ті повтікали з атола в лагуну. Оглядаючись, бачили ми, як горять наші хати. Надвечір ми зустрілися з човном утікачів із Нігі - це селище таке на північний схід відсіля, коло протоки Нігі. Ото вони тільки й урятувалися з цілого селища: його спалила друга шхуна, що ввійшла до протоки Нігі.

Коли смеркло, ми попливли на захід до Паулу. Десь опівночі почувся жіночий крик, і незабаром нас оточила ціла купа човнів. То було все, що зосталося від Паулу, бо третя шхуна, ввійшовши в протоку Паулу, пустила й те селище на попіл.

Як бачите, той помічник зі своїми чорними хлопцями не втонув. Вони добились до Соломонових островів, і там він розказав своїм білим братам, що сталося на Улонзі. І його брати надумались піти й покарати нас, і вони прийшли трьома шхунами і знищили троє наших селищ.

Що нам було робити? Вранці повіяв вітер, і дві шхуни наздогнали нас посеред лагуни. Вітер був сильний, і вони затопили багато наших човнів. Рушниці тріщали безперестанку. Як летюча рибка перед меч-рибою, розсипались ми хто куди, і так було нас багато, що тисячами пощастило нам сховатись на острівцях круг атолу.

А шхуни все ганялися й ганялися за нашими човнами по лагуні. Вночі ми таки викрались від них. Але другого дня, чи там ще за день-два, шхуни знову приходили і ганяли нас по лагуні з краю в край. І так тривало довго. Ми вже не рахували й не згадували своїх утрат. Правда, нас було багато, а їх мало. Але що з того?

Я сидів у човні - одному з двадцятьох човнів, повних людей, що не боялися смерті. Ми напали на найменшу шхуну. Відтіля посипалися кулі. Білі кидали в нас динамітом, а як динаміт увесь вийшов, стали поливати нас окропом. І рушниці не стихали. Чиї човни потонули, ті втікали вплинь, а кулі їх доганяли, і вони йшли на дно. А помічник пританцьовував на кораблі і кричав: «Атю їх, атю!»

Всі хатини, навіть на щонайменших острівцях, погоріли. Ні поросяти, ані курки не залишилося. В наші криниці накидали вони трупів та коралових уламків. Нас було двадцять п’ять тисяч душ на Улонзі, поки ті три шхуни не прийшли. Тепер нас уже хоч п’ять тисяч, а тоді, як шхуни відійшли, лишилося тільки три тисячі.

Кінець кінцем шхунам набридло