Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

Одного разу я випадково розказав йому, що мені не вдалося, на жаль, купити дві прегарні оранжеві мушлі. В Сіднеї за такі мушлі треба заплатити фунтів п’ять щонайменш. Я давав за них двісті плиток тютюну, а власник правив триста. Отож, коли я, не зміркувавши гаразд, розповів це Мак-Алістерові, він негайно послав по власника мушлів, одібрав їх і дав мені. Більш як п’ятдесят плиток тютюну він не дозволив мені заплатити. Дикун узяв тютюн і пішов, начебто дуже вдоволений, що на цьому лишень окошилося. Я тим часом постановив надалі бути обережнішим на язик.

Секрет Мак-Алістерової сили та влади не давав мені спокою, і я нарешті звернувся був із запитами просто до нього, але він зробив лише хитру міну і глибокодумно націдив собі віскі.

Якось уночі ловив я вудкою в лагуні рибу вдвох із тим самим тубільцем, Оті на ймення, що в нього купив мушлі. Я додав йому потай ще півтораста плиток, і він після цього ставився до мене з такою шанобою, що аж смішно було, бо ж літами він переважав мене вдвічі.

- Що сказати про вас, канаків? Ви як ті малі діти! - завів я розмову.- Адже цей чоловік, купець, сам-один серед вас. Плем’я ваше канацьке велике, багато людей. А всі перед ним, перед цим купцем, тремтять, як собаки. Не поїсть же він вас! Та ще й беззубий. Чого ви його так боїтесь?

- А як багато канаків уб’є його? - спитав він.

- То він помре,- відказав я.- Плем’я канаків давно колись убивало багато білих. Чому ж ви тепер боїтеся цього білого?

- Це правда, ми багато вбивали,- погодився він.- Авжеж. Багато білих. Давно-давно! Колись,- я ще зовсім був молодий,- великий корабель спинився близько острова. Вітру не було. Нас багато людей підпливло човнами. Не злічити скільки. Взяти великого корабля. І ми таки взяли його, авжеж. Велика бійка. Два, три білі чоловіки стріляють, як дияволи. Ми не боїмося. Вилізли на облавок, на палубу. Хто зна, скільки там людей, може, п’ятдесят разів по десять. А ще одна біла Мері на кораблі. Я ніколи ще не бачив білу Мері. Білі чоловіки багато вбито. Шкіпер не вмирає. П’ять, шість білі чоловіки не вмирають. Шкіпер кричить. Білі б’ються. Спускають човни, сідають на них, і шкіпер бере з собою білу Мері. Тоді веслують швидко, швидко. Мій батько сміливий. Він кидає списа. Спис летить туди, де біла Мері. І я можу присягтися, що спис проткнув її наскрізь. Біла Мері вмирає. Я не боюся. Канаки не бояться...

Я добре-таки розворушив гордість Оті; він, зірвавши лава-лава, показав мені на стегні слід від давньої кулі. Та не встиг я нічого сказати, як в Оті потягло. Він ухопив вудку, але риба на глибині заплуталась у коралових вітах. Глянувши з докором на мене,- бо я ж був винен, що він перестав пантрувати свого знаряддя,- Оті опустив ноги й пірнув у воду, аж на дно. В тому місці було завглибшки сажнів десять.

Я нахилився через облавок і почав приглядатись, як рухається в воді, повній фосфоричних іскрин, його тіло, дедалі втрачаючи виразність обрисів і ліній. Пірнути до дна в такому глибокому місці - десять сажнів це ж бо шістдесят футів! - було завиграшки старому рибалці... Таж тут могли пропасти такі коштовні речі, як вудка й гачок!

Мені здалося, що вже минуло хвилин п’ять, а насправді збігла тільки хвилина, як він виринув і кинув на дно човна велику, фунтів на десять, тріску. Вудці не зробилося нічого, гачок застряг у риби в роті.

- Що ж, може, перше ви справді нічого не боялися,- почав я знову.- А тепер от боїтесь білого купця, що живе на вашому атолі.

- Так, ми дуже боїмося,- погодився він, і видно було, що йому не хочеться далі провадити цю розмову. Пройшло з півгодини, ми мовчки витягали й закидали свої вудки. Потім до нас підпливли акули, відкусили по гачку, і нам довелося чекати, поки вони одійдуть.

- Я все тобі розкажу,- промовив, нарешті, Оті.- Будеш знати, чому боїмось.

Я запалив люльку і приготувався слухати. Історію цю Оті розповів мені неможливою мовною мішанкою - я ж її переказую поправною мовою, додержуючись, проте, його стилю й ладу.

- Це зайшло після того, як ми надто вже високо почали заноситися. Багато разів стиналися ми з диваками білими, що живуть на воді, і щоразу перемога була на нашім боці. Вбивано й наших, а зате яку здобич ми брали, скільки краму та скарбів! І от одного дня, літ може з двадцять чи двадцять п’ять тому, якась шхуна ввійшла протокою в лагуну. Величезна шхуна, на три щогли. Було на ній п’ятеро білих і сорок, чи що, матросів - тубільців з Нової Гвінеї та Нової Британії. Вони мали ловити трепанги. При тому березі лагуни, біля Паулу, шхуна об'якорилася. Човни з неї розсипалися по всій лагуні, збираючи та складаючи свою здобич. Вони не держалися гуртом, дехто з них відпливав від шхуни на п’ятдесят миль і далі, і їх легко було побити.

Король і старшини скликали раду, і багатьох нас,- мене теж,- послано сповістити мешканців Паулу, що вранці має статися напад на білих і вони щоб тим часом узяли в свої руки шхуну. Цілий вечір і цілу ніч довелося нам плисти своїми човнами, ми тяжко потомились, а проте вкупі з іншими рушили вранці на бій. На шхуні залишилось тільки двоє білих - шкіпер і другий помічник - та чоловіка з шість тубільних матросів. Шкіпера й трьох матросів ми вбили, але передніше шкіпер, стріляючи з двох револьверів, відібрав життя вісьмом нашим. Розумієш, ми билися, сказати б, груди на груди.

Битву почув шкіперів помічник. Він поклав їстівне та барильце з водою в маленький, на одно вітрило, човник. Був він не більше, як дванадцять футів завдовжки. Ми попливли до шхуни. Нас було, може, з тисяча, вся лагуна вкрилася нашими човнами. Ми сурмили в бойові мушлі, співали бойових пісень і вдаряли веслами по облавках. Чого варті проти нас одна біла людина й трійко чорних матросів? Нічого, і помічник