Читати книгу - "Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович"

— Е, — сказав Глобус, і в його голосі забриніли металеві нотки, — ти, клієнт! Я до тебе звертаюсь, е!

— Краще гукнути Кошу! — сказав Околєлов. — той своє діло знає… Цей клієнт повинен хоча б заплатити за свій наїзд на «Лотос». Коша не дасть йому швидко вмерти, — діб із п'ятьшість він протягне… Хоч як на мене, то краще смерть, ніж таке життя!..

Глобус подумав.

— Справді, — сказав він, — що з ним панькатися… Е! — крикнув він, виглядаючи в коридор.

— Че надо? — лінькувато поспиталися звідти.

— Как отвечаешь! — гаркнув Глобус. — В рыло захотел, да? Позови Кошу, в темпе!

— Глобусе! — буркнув я, не розплющуючи очей.

— Хочеш говорити? — хутко обернувсь він до мене.

Я покрутив головою, — наскільки це було можливо в моєму становищі.

— Що ви там замислили в Грозному?

— Ти, — здивувався Глобус, — допитувати мене вирішив, чи що? Вперше з таким зустрічаюся! Ти придурок?

— Угу! — буркнув я. — То що ти там замислив?

До підвалу увійшов Коша. Це був отой сонний неповороткий драб, який вже випробував на мені свого ножа.

— Ножик с тобой, Коша? — лагідно поспитавсь Глобус.

— Всегда со мною! — з готовністю відказав той.

— Работать готов?

— Всегда готов!

Глобус посміхнувся й кивнув на мене.

— Сделай дяде больно. Только так, знаешь… чтобы он сразу не окочурился! Сможешь, Коша?

Той облизнув пересохлі губи.

— Клиент будет жить! — пообіцяв він.

— Вот и хорошо, — сказав Глобус. Тоді глянув на мене: — Ну че, крутой, допрыгался? Сейчас ты увидишь, как это плохо, — убивать людей из русской разведки!

— Почекайно! — звелів я, не розплющуючи очей.

— Ну? — спинився він на півдорозі.

— Ти пам'ятаєш мої слова? Пам'ятаєш, що тебе чекає смерть?

Глобус прикро сплюнув.

— Ты или дурак, или больной на голову! Давай, Коша!..

Драбуга підійшов до мене й став, упершись руками в боки. Глобус із Околєловим вийшли геть. Чутно було, як зачинившись, гримнули залізні двері.

— Мужик, — нарешті озвавсь Коша, — а, мужик?!

— Ну? — розплющив я одне око.

— Ты любишь кайф, мужик?

Я спробував поворушити ногами. Безнадійно. Тоді напружив м'язи й відчув, як, впинаючись у тіло, напнулись брезентові паси. Отруєння газом вже сливе минуло, і я почувався й геть незлецьки.

— А кто не любит? — поволі сказав я, розглядаючи його сонний писок.

— Ну, так сейчас кайфанешь… заторчишь, мужик, уу! Гера! — крикнув він, обертаючись до дверей.

— Че? — поспиталися звідти.

— Хрен в сранчо! Давай это самое… ну, ты знаешь!

Двері одчинилися і ввійшов височезний драб. В руці він держав електричну праску.

— О, — зрадів він, мов би побачив мене вперше. — Друг, и ты здесь! Кайф ловишь, да?

— Не трынди! — сказав Коша, забираючи в нього праску. — Кайф он еще не поймал… вот сейчас только начнет ловить!..

Коли Гера вийшов з підвалу, Коша замислено підніс праску до щоки.

— Идет, — нарешті сказав він. — Да… полный ажур. — Тоді глянув на мене. — Ну, мужик, заторчим?

Я збув це запитання мовчанкою. Кому ж як не мені, знати, що таке тортури, — адже я сім років провів у афганському полоні! Людське тіло — це згусток нервів, і пересічний обватель уявити собі не може, наскільки воно може боліти… Я пройшов через випробування, котрі позбавили б розуму звичайного чоловіка, й зумів уціліти, — хіба що трохи з глузду з'їхав, але з часом ця вада стала майже непомітною. З тих пір я зберіг в собі глибоке переконання: не від кулі й не від тортур судилося мені померти, та й загалом не від людської руки. Смерть — це містичне явище, і чоловік вмирає тоді, коли йому призначено… От тільки хто призначає цю годину, так назавжди й зостанеться загадкою.

— Ну, — сказав Коша, підходячи до мене, — поехали, дядя!

Праска зависла наді мною, а відтак поволі стала опускатися на живіт. Я зацікавлено стежив за нею: ось вона знову зависла напівдорозі, тоді опустилася нижче, а ось вже стало чути, як вона пашить сухим лютим жаром… Коша наглядав за мною, і його лице все дужче супилося: в моїх очах він не побачив ані краплі жаху і, будучи досвідченим покидьком, розумів, що на те існують якісь причини. А от які, — він утямити не міг, і це його бентежило.

— Ты ничего не хочешь сказать, а, мужик? — поспитавсь він нарешті.

— Хочу, — обізвавсь я.

— Ну?

Я посміхнувся. Йому ця посмішка не сподобалася, й він спохмурнів ще дужче.

— Даю тобі останній шанс, — недбало сказав я. — Або ти відстібаєш зараз оці дурнуваті ремні й збережеш собі життя, — або загинеш, як скажена собака. Іде?

Коша заціп із роззявленим ротом. Він сподівався, що я буду благати в нього пощади, — аж почув зовсім іншу балачку.

— Ах ты ж сука вонючая!.. — нарешті проказав він. — Пидер ты рваный… ты кому угрожаешь, а? Это ты мне, Коше, угрожаешь?!

Він подався всім тілом вперед, щоб поставити мені на живіт свою праску; я набрав у легені повітря й, заплющивши очі, сконцентрувався; цей трюк практикується серед майстрів кунфу: в якийсь момент боєць збирає свою волю в один клубок й немов би переходить в стан позачасся, в якому його сили зростають устократ; я розправив плечі, й грубі брезентові паси трісли ув однісінький мент; у повітрі, перевернувшись, хуркнула якась дошка з тапчана; я простяг руку й згріб Кошу за кисть, в якій він держав свою дурнувату праску, — а другою взяв за горло.

Він захарчав і, скоряючись моїм рухам, поволі опустився на коліна; очі його простотаки полізли з лоба; певне, для нього