Читати книгу - "Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро"

— Шорупе, — звернувся дядько до слуги, — принеси води з колодязя.

Взявши лампу, Шоруп пішов виконувати наказ.

— Бхомболе, — мовив нарешті дядько, — піди до колодязя, вмийся. Сандалі візьми на полиці, а рушник висить он там, на жердці.

Взявши рушник і сандалі, Бхомбол побіг надвір.

Шоруп, повісивши лампу на велике дерево, зачерпнув цебром води з колодязя. Лампа висіла криво. Вузький язик полум'я видовжився і лизнув скло, лишивши на ньому чорний слід. Бхомбол зняв лампу і прилаштував її рівно. Та вона не втрималася на галузці, перекинулась і впала в грязюку біля колодязя. Вогник блимнув востаннє і потух.

— Ти що, п'яний? — пролунав голос дядька з хати. Мабуть, він почув, що лампа впала. — Накурився конопель, і тепер у тебе в очах усе двоїться?

— От бачите, що ви накоїли! — з докором мовив Шоруп Бхомболові. — Що я тепер скажу хазяїнові?

— Треба було повісити лампу рівно — тоді я не став би її чіпати, — відказав Бхомбол.

У відповідь Шоруп пробубонів щось нерозбірливе. Бхомбол поглянув навкруги. Все було залите блідим світлом місяця.

Бхомбол умився і, взувши сандалі, повернувся до кімнати. Дядько був уже в постелі й димив своєю люлькою. Поруч, на лаві, лежало чисте дхоті з чорною облямівкою і старанно складений чадор.

Побачивши Бхомбола, дядько сказав:

— Зніми своє лахміття й одягни чисте дхоті, і чадор — теж. Завтра вранці ми сходимо на базар і купимо тобі все, що треба… Це ти, Харане?

— Я, пане, — обізвався високий, худий чоловік.

Волосся на голові в нього стирчало, як на малярському квачі, вуса й борода стовбурчились, мов щетина, на ногах у нього були неоковирні, старі черевики, а в руках він тримав пакунок, загорнутий у листя банана.

— Візьміть, пане, — сказав він, подаючи пакунок Бхомболу, — я зараз принесу води.

Пакунок був важкий і гарячий. Розгорнувши листя, Бхомбол побачив смажену рибу і свіжі коржики. Приємні пахощі гарячого горошку, соусу і ніжного листя банана нагадали Бхомболу, що він голодний.

— Сядь он там, — сказав дядько, показуючи на крісло. — Не закапай дхоті соусом!

Вмостившись зручно в кріслі, Бхомбол напхав собі повен рот їжі. Гарячі коржики були дуже добрі. Вони так смачно хрумтіли на зубах!

Тим часом Харан приніс у бронзовім кухлі воду. Бхомбол їв швидко, листя банана прилипало до рук і заважало йому.

— Викинь листя у вікно, — порадив дядько.

Прямо над Бхомболом було велике заґратоване вікно, запнуте знадвору матою. Бхомбол відхилив мату, викинув листя, потім, узявши в Харана кухоль з водою, сполоскав обличчя й руки. Решту води він вилив і віддав кухоль служникові. Бхомбол хотів був витертись краєчком дхоті, та згадавши, що на ньому дядьків одяг, витерся мокрим рушником, який висів на спинці крісла, і знову сів.

Дядько кашлянув, наче бажаючи почати розмову. Серце у Бхомбола тенькнуло Дядько був дуже розгніваний, його гнів, здавалося, висів у повітрі разом з хмарами тютюнового диму. Він так завжди одкашлювався, коли хотів сказати Бхомболу щось важливе або вилаяти його за щось. Дядько помічав тільки всілякі провини й помилки свого небожа. Бхомбол очікувально закляк. Звуки музики, що долинали із свята, раптом замовкли, стало зовсім тихо. Тільки чути було, як цвірчали цикади: одна десь у кутку, інша під дахом, ще кілька в кущах, надворі. На чорному ящичку, що стояв на бамбуковій полиці, цокав годинник: «Тік-так, тік-так, тік-так». Здавалося, ніби хвилі прокочувались по річці часу.

Десь неподалік мав бути став, інакше квакання жаб не лунало б так голосно. Від глинобитної стіни тхнуло вологою. Запах вологої глини змішувався з пахощами лісу і квітів. Бхомбол задерев'янівши сидів у кріслі. Дядько мовчки курив. Та мовчанка тривала недовго. Дядько покликав Харана і, віддавши йому люльку, сказав Бхомболові:

— Уже пізно… Ти б заснув, а я трохи пройдусь.

І, чалапаючи сандаліями, пан управитель зійшов з веранди.

— До речі, Шорупе, — несподівано пролунав із пітьми його голос, — це ти розбив лампу? Яким чином?

— Та так, пане, — несміливо відповів Шоруп. — Лампа висіла на дереві й перекинулась. Все було б гаразд, коли б олія в ній не була така погана. От скло й закоптіло. Олія з крамниці Бошонто. Цей негідник завжди обдурює, а коли йому кажеш, він і вухом не веде…

— Ну гаразд, — перебив його пан управитель.

На цьому розмова про лампу кінчилася.

Бхомбол почув, як хтось голосно позіхнув у нього за спиною. Він оглянувся. Позіхав Харан, котрий, простеливши на долівці мату, ліг спати біля дверей. Бхомбол встав і виглянув у вікно. Місяць зайшов. Стало зовсім темно. Навіть світлячки кудись зникли. І в цій пітьмі з'явився якийсь мандрівний вогник. Десь поруч загавкав собака.

— Спіть, — сказав Харан, почувши мабуть, що Бхомбол устав. — Не бійтесь, я тут.

Служник потихеньку причинив двері, і Бхомбол почув, як він неголосно заспівав знайому пісню.

Бхомбол багато разів чув цю пісню вечорами в Дургапурі. Слова пісні йому не подобались, але сумовита мелодія брала за серце. Здавалося, що співак плаче. У Харана був напрочуд приємний голос. Мабуть, він навчився співати в якійсь мандрівній акторській трупі. Де ще можна навчитися так гарно співати! Треба завтра спитати його про це. Але ждати до наступного дня у Бхомбола не стало терпіння. Він устав, підійшов до дверей і спитав:

— Харане, ти був артистом?

Почувши голос Бхомбола, служник підвівся з мати.

— Так, — відповів він. — Давно, коли мені було стільки років, як тобі, я виступав з однією трупою…

— А кого ти грав?

— Драупаді.