Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

“Дорогий мій внуче Василю!

Не певен, чи дійде до тебе цей лист, бо пишу дуже здалеку. Ти навіть не уявляєш, як далеко зараз твій дід Карпо. Як би хотілося глянути на вас із Галею, але наперед знаючи, що найближчим часом це неможливо, розповім дещо про себе. Я працюю бульдозеристом. Тут дуже жарко — температура сягає 280 °C, але ми терпимо, бо робимо все це для вас… Знаю, знаю. Ти зараз думаєш: не може старий, щоб не вдарити себе в груди. Та повір, ми тут справді не сидимо. Пам’ятаєш діда Спиридона? Який був неповороткий, а зараз працює, як ударник. Отак, дорогий мій внуче, ми не “старі гальма”, як ти інколи полюбляв казати”.

Я перегорнув аркуш, сподіваючись на продовження, але на другому боці нічого не було. Я був здивований до краю, адже дід Карпо вмер два роки тому, на вісімдесят шостому році життя! Я любив старого, бо він був мені і за батька, і за матір. Любив, але й частенько кпинив його, коли він починав надто вихвалятися.

Та я був спантеличений лише на мить. Витівка старого через два роки по смерті збадьорила мене і додала апетиту — з кавою я ум’яв ще двісті грамів буковинської ковбаси і чималий шмат хліба. Мені все було ясно. Старий, відчуваючи, що йому недовго вже топтати рясту, написав цього листа і віддав комусь із своїх молодших приятелів, аби той по його смерті відправив листа мені. “Ах ти ж, старий хвалько, — сумно подумав я. — Все одно докопаюся, хто цього листа вкинув”. Ясно було одне — людина живе в нашому місті, про що свідчив єдиний штемпель. “Хто б то міг бути?” — міркував я. — “Хто ж іще? Козленко!” — підказав мій внутрішній голос.

Цей Козленко — заслужений артист республіки, найчастіше грає комедійні ролі. Дід Карпо часто чекав його за лаштунками, і вони після спектаклю прямували до “Театрального”.

Раптом мене різонула думка. У листі пишеться про діда Спиридона. Адже той помер рік тому. Не міг же мій старий передбачити, пишучи цього листа, що через рік по його смерті помре й Спиридон.

“А йому цього й не треба було знати, — озвався мій внутрішній голос. — Спиридон був на три роки старший від діда Карпа, а під кінець і дурневі було ясно, що сусіда на тонку пряде. Тільки випадково Спиридон не вмер раніше за мого старого”. Отже, дід Карпо попрохав Козленка, аби той укинув листа по смерті Спиридона.

Через деякий час, грюкнувши дверцями таксі, я заходив у будинок, де на восьмому поверсі жили Козленки. Відчинив сам Кость Миколайович.

— А, це ти, Василю! Заходь! Ну, про що там говорять предки? — запитав він, маючи на увазі мою професію археолога.

Я подав листа від діда, ні на мить не зводячи з господаря очей. Поки він читав, на його обличчі тліла тепла посмішка. Козленко таки був щирим приятелем моєму старому, хоч і молодшим на сорок років… Та й усі дідові друзі були вдвічі, а то й утричі молодшими, либонь, тому, що самого його анітрохи не зігнули оті вісімдесят шість років. Бувало, дивишся в спину — стрункий чолов’яга, хода пружна. Альпінізмом займався до шістдесяти. А заговори-но з ним! Вицвілі очі враз синішають, брови сизим розкриллям шугають угору. Тільки волосся білим холодом виблискує.

Кость Миколайович підвів голову:

— Знайшов старого листа від Карпа Левковича?

— Не так, щоб уже старого, — сказав я, ледь посміхаючись. Я тепер ладен був заприсягнутися, що це не Козленкова робота. — Подивіться на штемпель.

Той глянув на число, на почерк.

— Нічого не розумію. — На його обличчі з’явилося аж ніяк не сценічне здивування. — Чи не з того світу цей лист?

Я тільки стенув плечима, мовляв: біс його втямить.

Козленко зайшовся сміхом.

— От так устругнув Карпо Левкович! Через два роки по смерті нагадав про себе. 280° за Цельсіем! Ха-ха-ха! Цікаво, кому він доручив укинути цього листа?

Прийшовши додому, я взяв потужну лупу і почав порівнювати почерки на свіжому листі і на листі, якого дід Карпо прислав із Криму незадовго перед смертю. Сумніву не було — писала та сама рука. Отже, листа відправив хтось із дідових друзів. Іншого варіанту я не бачив. Але до чого тут оці 280 °C? Стривайте! Замолоду старий працював на коксохімічному заводі в смолоперегонному цеху. Таку температуру може мати кипляча смола. Де тут його книжки? Ага — довідник коксохіміка. Я швидко гортав сторінки. Так воно і є! Це температура кипіння кам’яновугільної смоли. Отже, дід цими 280 °C хотів сказати, що він у пеклі. “Тепер Еней забрався в пекло, попав зовсім на інший світ…”

Перед тим, як лягти спати, я дістав альбом і почав розглядати велику кольорову фотокартку, зроблену на похороні діда Карпа. Ось він лежить у труні, заклечаний живими квітами. Худорляве загострене лице, пелехаті брови, на високому чолі — жодної зморшки; права рука на животі, шульга-протез по-солдатському випростана.

Дивно… Дивлячись на мертвого діда, на скорботні обличчя рідних і друзів мого старого, я вже не відчував горя. “Старий дотепнику!” — подумав я про останній дідів вибрик і почав розбирати ліжко. Годинник на стіні бамкнув, нагадавши, що вже північ.

“А все ж цікаво знати, хто вкинув листа…” — подумав я, засинаючи.

Наступного дня вранці, прибираючи зі столу, я звернув увагу на те, що лист із “пекла”, як охрестив його подумки, написано на свіжому білому папері яскравою пастою. Кримський же лист пожовк, паста вицвіла, ніби він довго лежав на сонці. А різниця в часі була незначною. Не завдаючи собі з цього відкриття великого клопоту, я всунув обидва листи до кишені і невдовзі вже був на конференції. Свою доповідь про розкопки на Чуфут-Кале