Читати книгу - "Межа Фундації"

Фундації він дістав звання лейтенанта й часом, як бував черговим офіцером, мав змогу користуватися корабельним комп’ютером. Але він ніколи не чергував одноосібно й від нього не очікували, що він знатиме щось понад процедуру виконання рутинних маневрів, яких вимагали від чергового офіцера.

Із тривожним відчуттям він згадав, яка за розміром була роздруківка повного опису програми і як поводився сержант-технік Краснет за консоллю бортового комп’ютера. Він грав на ній, ніби це був найскладніший музичний інструмент у Галактиці, і робив усе це з якоюсь байдужістю, ніби йому вже набридла її простота – та все ж навіть сержантові доводилося час від часу заглядати в роздруковані стоси паперу, збентежено на себе лаючись.

Тревіз нерішуче торкнувся пальцем світного кола, і сяйво відразу ж укрило всю поверхню стола. На ньому з’явилися контури двох рук: правої та лівої. Раптом стільниця плавно нахилилася під кутом у 45 градусів.

Тревіз сів за стіл. Слова були зайві. Він зрозумів, що має робити.

Він поклав руки на контури на столі, що легко підлаштувалися під його дії. Стільниця здавалася м’якою, майже оксамитовою на дотик, його долоні тонули в ній. Тревіз ошелешено витріщився на них, адже вони взагалі-то ні в чому не тонули. Очі підказували йому, що руки лежать на поверхні. Але відчуття були такі, ніби поверхня стола розступилася під його пальцями, ніби щось лагідно й тепло тримало його долоні.

І це все?

Що ж далі?

Він озирнувся, а тоді заплющив очі у відповідь на пропозицію.

Він нічого не почув. Нічого!

Проте в мозку з’явилося речення, що нагадувало його власну мандрівну думку: «Будь ласка, заплющ очі. Розслабся. Ми встановимо зв’язок».

Через руки?

Чомусь Тревіз завжди вважав, що коли вже людина силою думки встановлюватиме зв’язок з комп’ютером, то це відбуватиметься через якусь шапочку на голові та електроди, приєднані до очей та черепа.

Руки?

А чому б і ні? Тревіз почувався так, ніби кудись відлітає, майже сонний, але не втрачаючи гостроти розуму. Чому б не руки?

Очі – це не більше, ніж органи чуттів. Мозок – не більше, ніж центральний комутатор, оправлений у кістку й відокремлений від робочої поверхні тіла. Саме руки були робочою поверхнею, руки, що відчували Всесвіт та маніпулювали ним.

Люди думали руками. Саме руки відповідали на їхню допитливість, обмацували, щипали, повертали, піднімали й зважували. Так, у деяких тварин чималий мозок, проте вони не мають рук, і в цьому їхня принципова відмінність.

І поки вони з комп’ютером «трималися за руки», їхнє мислення злилося і вже не мало значення, розплющені його очі чи ні. Розплющуючи їх, він не покращував зір, а заплющуючи – не погіршував.

Так чи інак, він бачив кімнату абсолютно чітко – не лише в тому напрямку, куди дивився, а й навколо, над собою та під собою.

Він бачив кожне приміщення на кораблі, і те, що відбувалося назовні, теж. Сходило сонце, його яскраве світло розмивала ранкова мла, але Тревіз міг дивитися просто на нього, не боячись осліпнути, бо комп’ютер автоматично фільтрував світлові хвилі.

Він відчував лагідний вітерець і температуру повітря, чув звуки навколишнього світу. Він бачив магнітне поле планети й крихітні електричні розряди на стіні корабля.

Тревіз розумів, як дати собі раду з пультом управління, навіть не знаючи, який той на вигляд у деталях. Він знав лише те, що коли захоче підняти корабель, розвернути його, прискорити чи використати будь-яку з його можливостей, цей процес буде подібний до такого самого процесу в його тілі. Йому потрібно було лише виявити свою волю.

Та все ж його воля не була одноосібною. Комп’ютер міг і не взяти її до уваги. Наразі в його голові сформувалося речення, і він точно знав, коли і як злетить корабель. Це питання взагалі було безальтернативне. Потім він напевно зможе приймати рішення самостійно.

Він відчув – спрямувавши свою об’єднану з комп’ютером свідомість до того, що назовні, – що може відчувати стан верхніх шарів атмосфери; бачити погодні умови; виявляти інші кораблі, що роями злітали й сідали. Усе це потрібно було брати до уваги, і комп’ютер брав це до уваги. Тревіз зрозумів, що як комп’ютер цього не зробить, то йому варто лише забажати – і все буде виконано.

Ось вам і всі стоси з описами програми – їх не було. Тревіз згадав про сержанта-техніка Краснета й усміхнувся. Він досить часто читав про ту колосальну революцію, що її здійснять у світі гравітаційні двигуни, але злиття комп’ютера з розумом досі було державною таємницею. А це точно буде ще більша революція.

Він розумів, що час минає. Він точно знав, котра зараз година за місцевим часом Термінуса та за галактичним стандартом.

Як йому звільнитися?

І щойно ця думка з’явилася в його мозку, руки звільнилися, стільниця повернулася в попередню позицію, а Тревіз залишився із самими власними, непідсиленими, відчуттями.

Він почувався сліпим і безпорадним, ніби його певний час підтримувала, захищала, а тепер покинула якась суперістота. Якби він не знав, що може встановити зв’язок будь-якої миті, це відчуття змусило б його розплакатися.

Та тепер він просто доклав зусиль, щоб відновити орієнтацію в просторі й пристосуватися до обмежень, а відтак піднявся й вийшов з кімнати.

Пелорат підняв голову. Він, звичайно ж, уже налаштував зчитувач і сказав:

– Він працює просто чудово. Тут прекрасна пошукова програма. Ви знайшли пульт управління, мій хлопчику?

– Так, професоре. Усе добре.

– У такому разі чи не маємо ми щось зробити перед вильотом? Я маю на увазі якийсь самозахист. Ми не мусимо пристібатися пасками безпеки чи щось таке? Я шукав інструкції, але нічого не знайшов, і це мене рознервувало. Довелося звернутися до бібліотеки. Чомусь, коли я займаюся своєю справою…

Тревіз витягнув руки, ніби намагаючись перекрити та зупинити цей потік слів. Йому довелося говорити голосніше, щоб перекричати співрозмовника:

– Усе це непотрібно, професоре. Антигравітація рівнозначна безінерційності. Тут не виникає відчуття прискорення, коли змінюється швидкість, оскільки все на кораблі переживає зміну одночасно.

– Ви хочете сказати, що ми не знатимемо, коли злетимо й опинимося в космосі?

– Саме так, бо саме зараз, коли я з вами розмовляю, ми вже злітаємо. Ми прорвемося крізь верхні шари атмосфери за лічені хвилини й через півгодини будемо в космосі.

3

Здавалося, що Пелорат трохи зіщулився, витріщившись на Тревіза. Його довгастий прямокутник обличчя став такий порожній, що, навіть позбавлений абсолютно всіх емоцій, випромінював величезну тривогу.

Тоді його очі зарухалися вправо-вліво.

Тревіз згадав, як почувався під час своєї першої подорожі за межі