Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"

– Люк переїздить до Нью-Йорка.

– Справді? – перепитує Сьюз, не втямивши головного. – Фантастика! Господи, я обожнюю Нью-Йорк. Я їздила туди три роки тому і…

– Сьюз, він переїздить до Нью-Йорка, проте нічого мені не каже.

– Ой, – спантеличилася Сьюз. – Он як…

– І я не хочу порушувати цієї теми, бо взагалі нічого не мушу знати, але я весь час думаю: «Чому він мені нічого не сказав?» Він що, збирається просто… поїхати? – мовлю я знервовано, все вищим голосом. – Я що, просто отримаю листівку з «Емпайр Стейт Білдінґ» із підписом «Привіт, я оселився в Нью-Йорку, цілую, Люк»?

– Ні! – відразу ж каже Сьюз. – Звісно, ні! Він так не вчинить.

– Не вчинить?

– Ні. Точно ні, – Сьюз згортає руки на грудях і на якусь мить замислюється, а потім підводить очі. – А ти взагалі впевнена, що він цього не казав? Коли ти засинала, чи замріялася, чи щось таке?

Вона чекально дивиться на мене, і я на хвильку поринаю в думки, питаючи себе, чи може вона мати рацію. Можливо, він розповідав про це в машині, а я просто не слухала. Або вчора ввечері, коли я витріщалася на сумочку від Лулу Ґіннесс у тієї дівчини в барі… Та зрештою хитаю головою.

– Ні, я б точно пам’ятала, якби він згадував Нью-Йорк, – жалюгідно опускаюсь я на ліжко. – Він просто нічого не говорить, бо збирається мене кинути.

– Та не збирається! – заперечує Сьюз. – Ну чесно, Бекс, чоловіки ніколи нічого не розповідають. Вони просто такі і є, – вона переступає купу компакт-дисків і, схрещуючи ноги, сідає на ліжко поряд зі мною. – Мій брат не розповідав нічого, коли його зловили з наркотиками. Довелося нам про все дізнаватися з газет! А мій батько колись купив цілий острів, але мамі про це не сказав.

– Справді?

– О так! А потім і сам про нього забув. І згадав лише коли – як грім серед неба – отримав листа з запрошенням котити свиню в бочці.

– Що робити?

– Ой, це така прадавня церемоніальна штука, – туманно говорить Сьюз. – Мій тато мусить котити першу свиню, бо йому належить острів. – Очі в неї жвавішають. – Загалом, він завжди розшукує когось, хто зробить це замість нього. Навряд чи ти хотіла б таке встругнути цього року? Чи хотіла б? Там треба вдягти такий кумедний капелюшок, а ще вивчити віршик гельською мовою, але він зовсім простенький…

– Сьюз…

– Хоч, мабуть, не варто, – хутко виправляється Сьюз. – Вибач, – вона спирається спиною на мою подушку й задумливо гризе ніготь, а тоді раптом підводить очі. – Стривай-но хвильку. А хто тобі сказав про Нью-Йорк? Якщо не Люк?

– Алісія, – похмуро відповідаю я. – Вона все про це знає.

– Алісія? – Сьюз витріщається на мене. – Ота ногаста сучка Алісія? О, я тебе благаю. Вона, либонь, усе вигадала. Ну чесне слово, Бекс, повірити не можу, що ти її взагалі слухала!

Вона говорить так упевнено, що я відчуваю, як у моєму серці розливається радість. Ну звісно. Так воно і є. Хіба я сама цього не підозрювала? Хіба я не розповідала вам, яка вона, та Алісія?

Єдине «але» – крихітна така дрібничка – я не впевнена, що Сьюз тут абсолютно, на всі сто відсотків неупереджена.

Між Сьюз та Алісією є один давній порахунок: вони разом почали працювати в «Брендон Коммюнікейшенз», але Сьюз звідти турнули через три тижні, а Алісія зробила карколомну кар’єру. Не те щоб Сьюз аж так жадала бути піарницею, та все ж.

– Ну не знаю, – з сумнівом тягну я. – Невже Алісія справді на таке здатна?

– Та, звісно ж, здатна! – переконує Сьюз. – Вона просто намагається тобі дошкулити. Ну ж бо, Бекс, кому ти більше віриш? Алісії чи Люкові?

– Люкові, – відповідаю я, помовчавши. – Звісно, Люкові.

– Ну от!

– Ти маєш рацію, – визнаю я, і мені відразу стає веселіше. – Так, маєш! Мені слід просто довіряти Люкові, еге ж? А не слухати всіляких пліток і теревенів.

– Саме так.

Сьюз дістає стосик конвертів.

– Ось, до речі, твої листи. І повідомлення.

– О-о-о-о, дякую!

Я приймаю той стосик, окрилена надією. Адже ніколи не знаєш, що могло статися, доки тебе не було, правда ж? Ану ж в одному з цих конвертів лист від давно зниклого друга, пропозиція про роботу твоєї мрії чи повідомлення, що ти виграла якусь подорож?!

Утім, звісно, нічого такого там немає. Суцільні старі нудні рахунки, один за одним. Я з огидою перебираю їх усі, а потім кидаю на підлогу весь стос, не розпечатавши жодного листа.

Знаєте, воно завжди так буває. Їдучи кудись, завжди думаєш, що, коли повернешся, на тебе чекатимуть купи захопливих конвертів: бандеролі, телеграми та листи, повні приголомшливих новин. І щоразу розчаровуєшся. Загалом, як на мене, давно варто створити якесь ТОВ «Пошта відпустки», що за помірну плату надсилатиме купу захопливих листів, щоб можна було хоч на щось сподіватися, повертаючись додому.

Я переходжу до своїх телефонних повідомлень. Сьюз їх записувала дуже ретельно:

Твоя мама: «Що ти вдягнеш на весілля Тома й Люсі?»

Твоя мама: «Не вдягай фіолетового: зливатиметься з її капелюшком».

Твоя мама: «Люк знає, що це ранковий прийом?»

Твоя мама: «Люк же точно буде, так?»

Девід Барроу: «Будь ласка, передзвоніть».

Твоя мама…

Стривайте-но. Девід Барроу. Хто це такий?

– Гей, Сьюз! – гукаю я. – Девід Барроу не пояснював, хто він?

– Ні, – відповідає Сьюз, з’являючись у вітальні. – Лише попросив, щоб ти йому потелефонувала.

– Ну добре, – я знову розглядаю повідомлення. – А як він говорив?

Сьюз морщить носа.

– Ну, так, знаєш… Досить упевнено. Досить… поставлено.

Заінтригована, я набираю номер. Девід Барроу. Здається, я про нього колись чула. Може, він кінопродюсер чи хтось такий!

– Девід Барроу, – лунає його голос, і Сьюз має рацію: говорить він справді впевнено.

– Добридень! – вітаюсь я. – Це Ребекка Блумвуд. Мені переказали, щоб я вам зателефонувала.

– А, так, міс Блумвуд. Я менеджер з обслуговування поважних клієнтів «Ла Роза».

– О, – я збентежено морщу обличчя. – «Ла Роза»? Що це, в біса, таке?..

А, точно. Той модний бутик у Гемпстеді. Але я там була лише раз, сто років тому. То