Читати книгу - "Реальна загроза"

„Спіть спокійно,“ — подумки сказав я і взяв Елі за руку.

— Ходімо. Маємо багато справ.

Обсерваційна рубка фреґата „Маріана“, яку частіше називали просто обсерваторією, являла собою просторе, округлої форми приміщення діаметром понад двадцять метрів. Її сферична стеля була вкрита суцільним шаром дрібнозернистих оптичних елементів, що разом утворювали один величезний екран. На нього передавалося зображення з датчиків зовнішнього спостереження, від чого виникала іллюзія, ніби рубку накрито прозорим ковпаком, крізь який можна спостерігати за тим, що відбувається зовні корабля.

В обсерваторії хазяйнувала наукова група, тут була розташована її штаб-квартира, проте члени літно-навіґаційної служби мали сюди доступ у будь-який час дня або ночі. І взагалі, для льотчиків не існувало закритих зон на кораблі. Нарівні з капітаном, старшим помічником і головним інженером, вони могли потикати свого носа куди завгодно.

Звісна річ, рядові члени інженерної служби таких широких повноважень не мали. Проте я скористався своїм привілеєм пілота і привів з собою Елі, щоб ми разом спостерігали за стартом корабля.

Сьогодні не був черговий тренувальний політ, ми нарешті вирушали в справжню експедицію — до далекої зорі Вецен, також відомої як Дельта Великого Пса, що знаходилася від нас на відстані 550 парсеків або 1800 світлових років. В ідеалі, при постійній крейсерській швидкості „Маріани“, це вісімдесят діб польоту в один кінець, а реально, з урахуванням неминучих відхилень від курсу, набігає всі три місяці. Отже, півроку подорожі нам було ґарантовано. І це якщо не враховувати, скільки часу ми проведемо в самій системі Вецена, поки наші астрофізики вивчатимуть у безпосередній близькості поведінку цього супергіганта.

Ось фреґат зрушив з місця й попрямував до злітної смуги. Яна Топалова, що теж була присутня в обсерваторії, досадливо закусила губу. Згідно з традицією, стартом корабля, що відбував на офіційне завдання, мала керувати вона, як перший пілот „Маріани“, проте цього разу на містку чергувала інша група, мало того — група новачків. Не в тому сенсі, що вони були недосвідчені, а що були сторонні, не входили до постійної команди фреґата. Як і належало, на час тривалої експедиції особовий склад літно-навіґаційної служби було поповнено ще однією групою — Четвертою, яку очолив лейтенант Михайленко.

Єдине, що втішало Топалову, так це її новенькі погони лейтенанта-командора, що їх вона носила з минулого тижня. Тоді ж старший навіґатор Вебер нарешті отримав давно заслужене лейтенантське звання. Також під традиційну „роздачу слонів“ з нагоди відбуття в експедицію потрапило ще близько десятка офіцерів, зокрема старпом Крамер став повним командором, зрівнявшись у чині зі шкіпером Томасоном (останній отримав підвищення лише рік тому).

А от Павлов, що летів з нами в ранзі начальника експедиції, і далі залишався капітаном. Як я дізнався від своїх нових товаришів по службі, він уже третій рік поспіль уперто відбивається від коммодорської зірки. Подейкували (звісно, пошепки), що Павлов, у душі залишаючись військовим, презирливо ставиться до адміралів з Астроекспедиції, вважаючи їх усіх кабінетними щурами, які виходять у космос лише на великі свята. Власне, так воно й було.

Зліт корабля, вихід на орбіту й занурення у вакуум відбулися без пригод, у цілковитій відповідності з планом. Коли „Маріана“ опинилася в інсайді, на куполі обрваційної рубки знову засяяли зорі — але вже не реальні, а модельовані навіґаційним комп’ютером, який розраховував зображення у відповідності з прокладеним курсом. Оскільки надсвітловий рушій працював у форсованому режимі (в Астроекспедиції інакше не літали), то вже за чверть години, уважно придивившись, можна було помітити незначне зміщення найближчих зірок. Фреґат наближався до своєї крейсерської швидкості 0,94 світлового року на годину.

Елі стояла поруч зі мною і, закинувши голову, сумовито дивилась на зорі. В її гарних карих очах застигли сльози. Я не знав, що їй сказати; все, що міг, сказав уже давно, і не раз. Та й вона сама чудово розуміла, що просто летіти на кораблі й керувати ним — цілком різні речі. Її вчили керувати, вчили відчувати корабель частиною себе. А тепер їй доводилося звикати до зовсім іншої ролі — бути частиною корабля…

Я поклав руку їй на плече. Проте вона м’яко прибрала її й промовила:

— Мабуть, я піду, Сашко. Тут я зайва.

Я не став утримувати її. На Еліному місці я теж почувався б незатишно — самотній капрал серед натовпу офіцерів і науковців…

Незабаром до обсерваційної рубки прибув командор Томасон і доповів начальнику експедиції, що корабель завершив розгін і ліг на заданий курс.

У відповідь Павлов кивнув:

— Гаразд, шкіпере. Тепер оголосіть, що всі вільні від вахти офіцери за десять хвилин мають зібратися в головній кают-компанії. Я повідомлю додаткову інформацію про наше завдання.

Десять хвилин по тому головна кают-компанія була заповнена офіцерами всіх служб корабля — від літно-навіґаційної та інженерної до медичної й інтендантської; також були присутні керівники наукової групи. Рядовий та сержантський склад, ворент-офіцери й лаборанти спостерігали за брифінґом через бортову мережу; а ті члени команди, що наразі несли вахту, могли згодом подивитися запис.

Капітан Павлов став біля великого екрана зі схематичним зображенням ділянки зоряного неба в нортонівській проекції, що враховувала затримку видимого зміщення всіх відомих астрономічних об’єктів через відстань до них і таким чином показувала їхнє реальне розташування. Майже відразу мені впало в око, що це не той сектор космосу, де знаходиться Вецен.

— Пані та панове, — заговорив Павлов. — Наш брифінґ буде коротким, оскільки задача в нас надзвичайно проста і пояснювати її суть довго не доведеться. Передовсім доводжу до вашого відома, що зоря Вецен не є метою нашої експедиції. Ми навмисно ввели вас в оману