Читати книгу - "Спартак"

Отже, стоячи на верхній галереї базиліки Емілія, Спартак був занурений у глибокі роздуми. Він нічого не чув довкола себе, і жодного разу не повернув голови у той бік, де голосно розмовляли між собою Гай Тауривій, Емілій Варин і Апулей Тудертин, не чув їхніх крикливих голосів і грубих дотепів.

— Дуже добре, чудово, — говорив Гай Тауривій, продовжуючи розмову з товаришами. — Ох, цей наймиліший Сулла!.. Він вирішив, що можна зруйнувати пам'ятники слави Марія? Ох! Ох! Щасливий диктатор думав, що досить звалити статую, споруджену на честь Марія на Пінційському пагорбі, і арку в Капітолії, споруджену на честь перемоги над тевтонами й кимврами, — і пам'ять про Марія зникне! Так, так, він уважав, що цього досить, аби стерти усі сліди й спогади про безсмертні подвиги уродженця Арпіна, нещасний безумець!.. Хай там як, а Югурту переміг не він, а Марій! Лише Марій здобув перемогу у битві під Акве Секстієм і Верцеллами!

— Бідолашний дурень! — репетував Емілій Варин.

У цю хвилину до Спартака підійшов чоловік середнього зросту, але широкоплечий, з могутніми грудьми, сильними руками й ногами, з обличчям, що дихає енергією, мужністю й рішучістю, чорнобородий, чорноокий і чорноволосий. Він легенько вдарив фракійця по плечу й цим вивів його із задуми.

— Ти так замислився, що нікого й нічого не бачиш.

— Кріксе! — вигукнув Спартак і провів рукою по чолу, ніби бажав відігнати набридливі думки. — Я тебе й не помітив!

— Але ж ти на мене дивився, коли я прогулювався внизу із нашим ланістою Акціаном.

— Проклятущий! Ну як там, розповідай хутчіш! — перегодя запитав Спартак.

— Я зустрівся з Арторіксом, коли він повернувся з поїздки.

— Він був у Капуї?

— Так.

— Бачився він з кимсь?

— З одним германцем, якимсь Еномаєм. Його вважають найдужчим з-поміж усіх його товаришів, як духом, так і тілом.

— Добре, добре! — вигукнув Спартак, і очі його заблищали від хвилювання. — Продовжуй…

— Еномай сповнений надій і мріє про те саме, що й ми з тобою. Тому він підтримав наш план, присягнув Арторіксу й обіцяв поширювати нашу святу й справедливу ідею (пробач, що я сказав «нашу», я повинен був сказати «твою») серед найсміливіших гладіаторів школи Лентула Батіата.

— Ох, якщо боги, що живуть на Олімпі, захищатимуть нещасних і пригноблених, я вірю, незабаром настане той день, коли рабство зникне на землі! — стиха мовив схвильований Спартак.

— Але Арторікс повідомив мені, — додав Крікс, — що Еномай хоча й смілива людина, та занадто легковірний і необережний.

— Це погано, дуже погано, присягаюсь Геркулесом!

— Я такої ж думки.

Гладіатори якийсь час мовчали. Першим заговорив Крікс, він запитав Спартака:

— А Катиліна?

— Я дедалі більше переконуюся, — відповів фракієць, — що він ніколи не приєднається до нас.

— То про нього йде оманлива слава? І славнозвісна велич душі його — порожні вигадки?

— Ні, душа в нього велика й розум надзвичайний, але з вихованням і латинською освітою він усотав чимало забобон. Я думаю, що йому хотілося б скористатися нашими мріями, щоб змінити існуючий устрій, а не варварські закони, спираючись на які Рим став тираном усього світу.

Після хвилини мовчання Спартак додав:

— Я буду в нього сьогодні ввечері, зустрінуся там із його друзями й постараюся домовитися щодо загального виступу. Однак побоююся, що марно.

— Катиліні і його друзям відома наша таємниця?

— Якщо вони і знають про неї, нам однаково не загрожує небезпека: вони нас не зрадять, навіть якщо ми не дійдемо з ними згоди. Римляни не дуже бояться рабів. Нас, гладіаторів, вони не вважають серйозною загрозою їхній владі.

— Так, так, для них ми не люди. Навіть повсталих вісімнадцять років тому рабів Сицилії під керівництвом сирійця Евноя вони поважають більше ніж нас.

— Так, ті для них були майже людьми.

— А ми якась нижча раса.

— О Спартаку, Спартаку! — прошепотів Крікс, і очі його заблищали гнівом. — Більше, ніж за життя, що ти мені тоді врятував у цирку, я буду вдячний тобі за те, що ти непохитно боротимешся з перешкодами й довершиш важку справу, якій себе присвятив. Об'єднай нас, щоб ми могли оголити мечі й помірятися силою на полі бою з цими розбійниками і довести їм, що гладіатори такі ж люди, як і вони!

— О, я непохитно боротимуся за нашу справу! Я неухильно вестиму боротьбу за волю до перемоги — або загину за неї смертю хоробрих!

У словах Спартака відчувалася глибока переконаність і віра. Він потис руку Крікса.

Той підніс її до серця й вимовив схвильовано:

— Спартаку, рятівнику мій, на тебе чекають великі справи! Такі люди, як ти, народжуються для подвигів. З таких людей виходять герої…

— Або мученики… — тихо мовив Спартак. Його обличчя спохмурніло, голова схилилася.

У цю хвилину пролунав пронизливий голос Емілія Варина:

— Ходімо, Гаю і Апулею, до храму Розбрату, дізнаємося рішення сенату!

— А хіба сенат збирається сьогодні не в храмі Згоди? — запитав Тудертин.

— Ну так, — відповів Варин.

— У старому чи в новому?

— Ох ти й телепень! Якби він зібрався у храмі Фурія Камілла, присвяченому щирій згоді, я сказав би тобі: підемо до храму Згоди. Але ж я кликав тебе до храму Розбрату. Невже невтямки, що я кажу про храм, споруджений нечестивим Луцієм Опімієм на кістках пригнобленого народу після ганебного й підлого вбивства Гракхів?

— Варин має рацію, — сказав Гай Тауривій, — храм Згоди справді варто було б назвати храмом Розбрату.

І троє базік попрямували до сходів, що ведуть до портика базиліки Емілія, за ними пішли й обидва гладіатори.

Щойно Спартак і Крікс наблизилися до портика, якийсь чоловік підійшов до фракійця і мовив:

— Ну, що ж, Спартаку, коли ти вирішиш повернутися у мою школу?