Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ґеральт скочив. Скочив, наче бездумна звільнена пружина. Кожен рух, кожен крок, який він мав зараз виконати, був його натурою, був завченим, невідворотним, автоматичним і смертельно точним. Три швидкі кроки.
Третій, як і сотні таких кроків до того, прийшовся на ліву ногу: був твердим, впевненим.
Закрут тулуба, різкий, замашний удар. Побачив її очі. Нічого вже не могло змінитися. Почув голос. Нічого. Крикнув, щоби заглушити слово, яке вона повторювала. Нічого не могло. Рубонув.
Ударив упевнено, як сотні разів до того, серединою леза, й одразу, продовжуючи рух, зробив четвертий крок і півоберт.
Клинок, під кінець півоберту вже звільнений, пішов слідом, сяйнувши, розсіюючи віялом червоні краплі.
Волосся кольору воронячого крила, віючись, хвилею, пливло у повітрі, пливло, пливло, пливло…
Голова упала на гравій.
Потвор все менше?
А я? Чим є я?
Хто кричить? Птахи?
Жінка в кожушку й блакитній сукні?
Троянда з Назаїру?
Як тихо!
Як порожньо. Яка пустка.
В мені.
Нівеллен, згорнувшись калачиком, корчачись від спазмів і тремтіння, лежав під стіною особняка в кропиві, обійнявши руками голову.
– Уставай, – сказав відьмак.
Молодий симпатичний чолов’яга міцної статури із блідою шкірою, який лежав під муром, підвів голову й роззирнувся навколо. Він був геть спантеличений. Протер очі великими пальцями. Глянув на свої долоні. Обмацав обличчя. Застогнав тихо, сунув пальця до рота й довго водив ним по яснах. Знову схопився за обличчя і знову застогнав, торкнувшись чотирьох спухлих ран на щоці, що кривавилися. Заридав, а тоді засміявся.
– Ґеральте! Як це? Як це воно… Ґеральте!
– Устань, Нівеллене. Встань і йди. У в’юках у мене є ліки, які потрібні нам обом.
– Я вже не маю… Не маю? Ґеральте? Як це?
Відьмак допоміг йому встати, намагаючись не дивитися на маленькі, такі білі, що аж прозорі руки, стиснуті на жердині, вбитій між малими груденятами, обліпленими вогкою червоною тканиною. Нівеллен знову застогнав.
– Вереена…
– Не дивися. Ходімо.
Вони пішли через подвір’я, повз кущ блакитних троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен безупинно обмацував обличчя вільною рукою.
– Не віриться, Ґеральте. Після стількох років? Як воно можливо?
– У кожній казці є дещиця істини, – тихо сказав відьмак. – Кохання і кров. Обоє мають потужну міць. Маги та вчені сушать собі над тим голови вже багато років, але не дійшли жодного висновку, крім того, що…
– Що – що, Ґеральте?
– Кохання має бути справжнім.
– Я – Фальвік, граф Моен. А це лицар Тай з Дорндаля.
Ґеральт недбало вклонився, розглядаючи рицарів. Обидва були в обладунках і кармінових плащах зі знаком Білої Троянди на лівому плечі. Це трохи здивувало відьмака, бо навколо, як він знав, не було жодної командорії ордену.
Неннеке, здавалося б невимушено й безтурботно усміхнена, помітила його здивування.
– Ці шляхетні добродії? – промовила знехотя, зручніше всідаючись на своєму схожому на трон кріслі, – перебувають на службі милостивого володаря цих земель герцога Гереварда.
– Князя, – виправив із притиском Тай, молодший з рицарів, пронизуючи жрицю ворожим поглядом світло-голубих очей. – Князя Гереварда.
– Не вдаватимемося у незначні ономастичні деталі. – Неннеке глузливо посміхнулася. – За моїх часів князями, зазвичай, титулували лише тих, у чиїх жилах текла королівська кров, але тепер це, здається, не має жодного значення. Повернімося до знайомства й з’ясування мети візиту лицарів Білої Троянди до мого скромного храму. Ти маєш знати, Ґеральте, що капітул саме клопочеться перед Геревардом про землі для ордену, тому багацько рицарів Троянди пішли на службу до князя. А чимало місцевих, як присутній тут Тай, присягнули й прийняли червоний плащ, котрий так йому личить.
– Це честь для мене. – Відьмак знову вклонився, так само недбало, як і попереднього разу.
– Сумніваюся, – холодно промовила жриця. – Вони прийшли сюди не з почестями. Навпаки. Прибули із вимогою, аби ти якнайшвидше звідси забрався. Прибули, щоб тебе вигнати, якщо говорити коротко й по суті. Ти це вважаєш це за честь для себе? Я – ні. Я це вважаю образою.
– Шляхетні рицарі, здається, турбувалися дарма, – знизав плечима Ґеральт. – Я не збираюся тут оселятися. Заберуся звідси сам, без додаткових стимулів і нагадувань, і то скоро.
– Негайно! – гарикнув Тай. – Ні на мить не зволікаючи. Князь наказує…
– На території цього храму наказую я, – перебила Неннеке холодним владним тоном. – Зазвичай я стараюся, щоб мої накази не дуже суперечили політиці Гереварда. Доки та політика є логічною і зрозумілою. У цьому конкретному випадку вона ірраціональна, тож я не сприйматиму її серйозніше, ніж вона на те заслуговує. Ґеральт із Рівії мій гість, панове. Його перебування у моєму храмі мені приємне. Тому Ґеральт із Рівії залишатиметься у моєму храмі так довго, як він того забажає.
– Ти маєш нахабство опиратися князю, жінко? – крикнув Тай і, відкинувши плащ на плече, продемонстрував у всій красі рифлений, ламінований міддю нагрудник. – Насмілюєшся ставити під сумнів авторитет влади?
– Тихіше, – сказала Неннеке й примружила очі. – Тон нижче. зважай на те, що говориш і до кого говориш.
– Я знаю, до кого говорю! – ступив уперед рицар. Фальвік, той, котрий старший, міцно ухопив його за лікоть, стиснув так, що аж скреготнула залізна рукавичка. Тай люто рвонувся. – І я вимовляю слова, які є волею князя, володаря цих земель! Знай, жінко, що на подвір’ї чекають дванадцять солдатів…
Неннеке сунула руку до мішечка на паску й вийняла з нього невеличку порцелянову баночку.
– Я насправді не знаю, – промовила спокійно, – що станеться, якщо я оце зараз розіб’ю у тебе під ногами, Таю. Може, в тебе луснуть легені. Може, поростеш шерстю. А може, й те, й інше, хто знає? Хіба лише милостива Мелітеле.
– Не смій погрожувати нам своїми чарами, жрице! Наші солдати…
– Ваші солдати, якщо хоч котрийсь із них торкнеться жриці Мелітеле, висітимуть на акаціях уздовж шляху до міста, і ще раніше, ніж сонце торкнеться обрію. Вони про це чудово знають. І ти про це знаєш, Таю, тож досить поводитися неначе хам. Я приймала тебе при пологах, засраний шмаркачу, і мені шкода твоєї матері, але не спокушай долю. Не змушуй мене вчити тебе гарних манер!
– Добре, добре, – втрутився відьмак, трохи знуджений цією виставою. – Схоже, що моя скромна особа стає причиною серйозного конфлікту, а я не бачу приводу для
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Останнє бажання», після закриття браузера.