Читати книгу - "Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці"

— Я потраплю до неї пізніше?

— Безперечно.

— Коли?

— Я не знаю певного часу. Але вперше прийдете до цього будинку в середині наступного тижня…

— А що буде з вами, Джін, коли він прокинеться?

— Я також щезну. Ми з вами зникнемо водночас.

— А куди потрапимо? Ми будемо разом?

— Ні, звичайно. Це суперечило б правилам хронології. Зрозумійте ж, ви спинитеся там, де маєте бути в цю мить, у вашому теперішньому, справжньому житті…

— Що означає «в теперішньому»?

— Ваше майбутнє «я» потрапило сюди помилково. Ваше теперішнє «я» за багато кілометрів звідси, здається, воно бере участь у зборах екологів, що виступають проти зусилля електронних машин чи чогось подібного.

— А ви?

— На жаль, я вже три роки як померла, отож нікуди не піду. Це лише хворий мозок Жана випадково звів нас у цьому будинку, бо я належу до його минулого, тоді як ви, Сімоне, — з його майбутнього існування. Тепер ви розумієте?

Та Сімон Лекер не зміг осягти — хіба лиш абстрактно — що все це і насправді означає. Щоб перевірити, чи це не чийсь — не його — сон, він вирішив із силою вщипнути себе за вухо. І відчув звичайний біль, цілком і реальний. Та про що це свідчило?..

Треба було боротися проти запаморочення, спричиненого плутаниною часу й простору. А може, ця примарна мрійлива дівчина — божевільна?.. Він поглянув на неї. Джін дивилася на нього всміхаючись.

— Ви вщипнули себе за вухо, щоб переконатися, чи це вам не сниться, — сказала дівчина. — Та справа не у вашому сні: це не вам сниться, це ви снитесь, а то зовсім інше. Та і я сама, хоч уже й померла, можу відчувати біль чи насолоду: це мої минулі страждання й радощі, і, згадуючи їх, цей хлопчик дає їм нове життя, бо вони трохи стерлися від часу.

Сімона охопили суперечливі почуття. З одного боку, ця дивна дівчина зачаровувала його й він боявся, що вона щезне; хай вона з царства тіней, та він хотів лишитися з нею. Водночас увесь цей абсурд дратував Сімона: йому здавалося, що дівчина вигадує ці нісенітниці, щоб покепкувати з нього.

Він спробував міркувати спокійно. Пригода, учасником якої він зараз був, могла належати до його чи хлопчикового майбутнього існування тільки за умови, що ці ж таки особи справді зустрінуться тут згодом, наступного тижня, скажімо. Але за нормальних умов це було неможливим, бо дівчина померла два роки тому.

Виходячи з того ж анахронізму все, що діялося тепер, не могло відбуватись у минулому житті Джін, бо він не зустрічався з нею живою.

Та раптом сумніви похитнули цей заспокійливий висновок… Блискавкою промайнув у голові Сімона спогад про зустріч із білявою дівчиною з блідо-зеленими очима, з легким американським акцентом… Цей спогад відразу розвіявся, зник так само несподівано, як і виник, але Сімон збентежився.

Чи, може, він на мить переплутав її з образом актриси Джейн Франк, гра якої справила була на нього глибоке враження? Це пояснення здалося Сімонові непереконливим, і його знову охопив страх, що хлопчик опритомніє і Джін розтане в нього на очах.

В цю мить Сімонові впала в очі одна річ, якої він, на диво, досі не помітив: вікна кімнати були завішені шторами. Штори були з важкої темно-червоної тканини, мабуть, дуже старої, бо вздовж складок уже попротиралась. Штори повністю затуляли вікна, що виходили на вулицю. Але чому серед дня?

Сімон замисливсь. А котра, власне, година? Раптом занепокоївшись, він підбіг до вікна, звідки не сочився жоден промінь світла — ні крізь штору, ні з боків. Сімон швидко відхилив одну штору.

Надворі виявилося зовсім поночі. Відколи? На небі не було ні зірок, ні місяця, завулок потопав у непроглядній темряві. У вікнах ледь видимих будинків не було жодного вогника — електричного чи будь-якого. Один-єдиний старовинний ліхтар, що стояв далеко праворуч, кидав на бруківку нешироке пасмо голубуватого світла.

Сімон пустив штору. Невже так швидко смеркло? Чи, може, «тут» час збігав за іншими законами? Сімон глянув на годинника і навіть не здивувався, коли побачив, що він стоїть. Стрілки показували рівно дванадцяту. Дня чи ночі?

На простінку між двома вікнами висів фотопортрет у чорній дерев'яній, рамці, з-за нього виглядала гілочка свяченого самшиту. Сімон придививсь уважніше, та світло від свічника було заслабким, щоб розгледіти обличчя зображеного там чоловіка, здається, у військовій формі.

Сімона охопило нестримне бажання роздивитись обличчя краще, ніби це раптом набуло для нього вирішального значення. Він швидко взяв один із свічників, повернувся до портрета й освітив його, знаючи наперед, кого там побачить…

Так, це справді було його власне зображення, жодного сумніву. Його було легко впізнати, хоча на фото він здавався трохи старшим, років на два чи три, через те здавався серйознішим і зрілим.

Сімон застиг. Тримаючи перед собою важкий бронзовий свічник, він не міг відвести очей од свого двійника, що, здавалося, ледь помітно усміхається йому трохи глузливо й дружньо.

На цій загадковій фотографії він був у формі військового мічмана. Форма відрізнялась од французької, у всякому разі — нинішньої. А Сімон ніколи не був ні солдатом, ні моряком. Фото було рудувате, кольору сепії. Папір, здавалося, пожовк від часу і вкрився маленькими сіруватими чи рудими цятками.

В нижній частині фотографії видніли два навкісні рядки. Сімон відразу впізнав власний почерк із нахилом наліво, як у лівші. Він тихо прочитав: «Моїм любим Марі та Жанові од тата».

Сімон Лекер обернувся: Джін нечутно підійшла й дивилася на нього усміхнено, майже ніжно.

— От бачите — це ваше фото. Таким ви будете за кілька