Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

В їхньому опусі було навіть безліч похибок мовного характеру, про політичні й казати нічого. Вони, наприклад, пишуть, що 15 жовтня 1979 року у Сальвадорі відбулась революція через те, що в армії було скасовано генеральське звання. Малась на увазі, очевидно, зміна влади, перехід її в руки «молодих офіцерів», а саме в руки двох полковників; піднявши путч, вони, як уже повелося в цьому регіоні, усунули кількох генералів, не претендуючи на те, щоб цей військовий чин відразу присвоїли їм. Така відмова створювала видимість прогресивних, радикальних нововведень. Це формулювання нагадувало Гундлаху фрази з правил вуличного руху, згідно з якими на вулиці сутеніє, коли засвічуються ліхтарі. Або ще речення з закону про службовців: «Якщо службовець помирає у відрядженні, то службове відрядження на цьому припиняється».

Але про Махано Кохи написали досить чітко. Він був керівником «військової молоді», що, очевидно, значило «молодих офіцерів», і здобув посаду не без допомоги посольства й держдепартаменту США. Але яку посаду? Керівника військової хунти, яка в складі п'ятьох чоловік заступила диктатора й стала над міністрами? До складу хунти входили й троє цивільних: один — соціал-демократ, професор, другий — член християнсько-соціальної партії, ректор університету, й третій — позапартійний підприємець; а з військових, крім Махано, сюди входив ще ставленик Пентагону полковник Гутьєррес. Більше Гундлахові вже й не треба було читати. І так було ясно, що протягом року внутрішньої боротьби за владу Махано, якщо він справді симпатизував лівим, утратив позиції. І саме про це, про втрату влади полковником Махано, детально описувалось у документі. Ліберальних офіцерів з його оточення було поступово відтиснуто на задній план або просто підкуплено. Вже за перші три місяці їм видано на хабарі добрих 15–20 мільйонів доларів. У травні 1980 року вплив Махано був настільки підірваний, що його суперник полковник Гутьєррес прибрав до рук усю повноту військової влади, ставши верховним головнокомандуючим збройних сил. До вересня решту ще не підкуплених учасників перевороту було усунено з командних постів. Тепер тільки батальйон з казарм Сан-Карлоса охороняв посаду й життя Махано. Полковника використовували для переговорів з демонстрантами або посилали на телебачення, де він мусив захищати тих, хто випихав його на задвір'я.

Гундлаху стало жаль цього чоловіка, що не зміг утриматись на висоті. Гундлах прочитав історію стрімкого злету й падіння. Він цікавився подібними людьми, намагався простежити їхню долю, знайти ту точку, в якій відбувався злам: угорі чи ще внизу? Він знав, без грошей у країнах «третього світу» далеко не зайдеш і високо не підлетиш, хіба тільки в армії. Армія — ніби ліфт між класами, хто знайде потрібну кнопку і вчасно натисне на неї, може вмить опинитися вгорі. Але хто ловитиме гав і замість того, щоб діяти, захопиться ілюзіями, відірвавшись од реальності, той неодмінно полетить униз. Добрі наміри самі по собі ніде й ніколи не цінувались! Невтішна правда, проте Гундлах її добре засвоїв. Він міг би навіть дати тому чоловікові пораду щодо техніки користування владою, міг би бути радником цього державного діяча. Досить приваблива ідея.

Перед тим як заснути, Гундлах знову в уяві побачив ту струнку жінку. Коли він бував у відрядженнях, то часто думав про жінок, але ця особливо його приваблювала. Вона привернула до себе його увагу насамперед несподіваністю зустрічей з нею, щоразу вона з'являлася в таких досить різних ролях. Спочатку він подумав, що то поважна дама, потім — повія, а врешті виявилося, що вона партизанка. І ось у своїй квітчастій сукні вона опинилась серед одягнених у біле черниць, як повноважний представник підпілля. В колоні йшла разом з усіма, навіть без маски, хоч це й необачно, адже могла потрапити в об'єктив чийогось фотоапарата і її могли б упізнати. Вже вчора в ресторані вона привернула до себе його увагу, йому важко було навіть уявити її в ролі бійця. Він зараз охоче поспав би з нею в ліжку. І така можливість, мабуть, не виключена. Адже їм так і не вдалося поговорити ближче. Зараз їх зв'язують мільйони; можливо, йому колись і усміхнеться щастя. Він прагнув її як жінку. Серед його знайомих ще не було подібного створіння. Чудово було б заповнити цю прогалину.

Він прокинувся від мелодійного дзвінка, коли надворі ледь починало сіріти. Йому здалося, що ще надто рано, але, піднявши трубку, почув жіночий голос:

— Рівно о сьомій ви повинні бути з обома валізами біля Науково-дослідного інституту тропіків. — Цього разу голос її звучав по-іншому, був різкішим, ніж учора, й нагадував грубий наказ.

— А де саме? Там є головний під'їзд?

— Праворуч є телефон — підійдете до будки і чекатимете нашої вказівки. Зрозуміло?

Розмова закінчилась. Гундлах подзвонив у фірму й тільки сказав:

— Починається.

Тоді глянув на годинник і розгорнув план міста. Інститут тропіків був на північно-західній околиці, неблизько. Він нашвидку вдягся і, навіть не поголившись, узяв таксі біля готелю й поїхав на бульвар де лос Ероес. «Точна назва», — подумав він з гірким гумором, бо минулої ночі йому там довелось не солодко. Сьогодні гроші стерегли Зайтц і Гертель, сидячи над ними, як дракони над скарбом. Дорогою Гундлах нарікав на свою слухову пам'ять. Все побачене ним майже фотографічно закарбувалось у свідомості, а от звуки і їх відтінки не так. Гундлах карався сумнівами, чи з нею він щойно розмовляв. По телефону він важко впізнавав голоси.

Зайтц зустрів його холодно.

— Директор Зерінг незадоволений, — сказав він. — Ми вже дві ночі сидимо на купі грошей!

— Зараз ви їх позбудетесь.

— Пан Зерінг сказав, що страхове бюро не схвалює ваше рішення діяти без детективів… — Зайтц не зміг приховати в'їдливості, якою були просякнуті його слова. — Сподіваюсь, ви розумієте, що це означає?

Гундлах не міг про це не думати. Зерінг був фінансовим директором концерну, а страхове бюро попередило, що відмовиться відшкодовувати страхову суму, якщо гроші пропадуть. Звичайні махінації… Вчорашні події відвернули увагу Гундлаха від основного завдання, а за цей час його супротивники обабіч океану встигли згуртуватися.

— Сума солідна, — сказав упівголоса Зайтц, — то чи не пустити на певній відстані за вами нашу машину?

— Краще не треба. Це може все зіпсувати.

— Воля ваша…

Певно,