Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Та потопилися вони, правду кажу вам, пане добрий. На дні тут каміння та всіляка погань, може, голови й попробивали. А то й просто води наковтались, а чи ж багато таким дрібним треба?

Відповіді Наоба хлопчиськові розібрати вже не вдалося.

Чорний шестиногий жук повз по Інтаровому плечі. Звідтіля він перебрався на шию, далі — на щоку, лоскочучи своїми дряпучими лапками. Хлопчик змахнув жука й рвучко сів. Протер очі кулаками, потягся, охнув, тихо вилаявся: сон пішов, а біль залишився. До болю в стегні додався ще й інший — гострий, що ривками віддавався у спині, нижче лопаток.

Був уже не ранній ранок. Інтар глянув на небо, зважив: майже полудень. Сонце високо, тепло майже по-літньому. І тиша…

Поруч заворушився Ренні. Потім підвівся на лікті.

— Уже ранок, так?

— Ага. Доброго ранку тобі.

— А хаз… Наоб пішов? Зовсім?

— Пішов, — кивнув Інтар, — і нам, загалом, уже час…

Іти куди-небудь.

Ренні вишпортався з листя:

— Що, просто зараз?

— Ну, не відразу… — Інтар витяг їхній одяг, розправив. Той як був мокрим, так і лишився. Хлопчисько розклав його на землі.

— Треба підсушити…

Ренні подивився на це й знову закопався в листя.

Інтар подумав і теж поліз туди. Там було затишніше.

Малюк посунувся, пускаючи його.

— Мені йти нема куди. А тобі… куди? Додому?

— Нє-а. Мені в справі. Чоловіка одного відшукати треба, я обіцяв.

— А-а-а…. — простяг Ренні.

Він пригорнувся до Інтара, гріючись. Розпатланий, замурзаний у болоті, поцяткований численними синцями хлопчак здавався зовсім жалюгідним і маленьким. Як кошеня покинуте.

Інтар обмацав себе, оглянув, наскільки міг, і зміркував, що й сам зараз більше схожий на дике демоненя…

Ренні мовчки чмихав носом.

— А хочеш зі мною піти? — запитав Інтар. — Краще кудись, аніж нікуди. А потім придумаємо що-небудь…

Майнула думка: а чи не прилаштувати Ренні в Гільдію Збирачів? Ті все-таки не такі перебірливі, як решта, приймають часом і чужих, особливо, якщо дрібні та дуже здібні трапляються, або якщо хто зі своїх за нього проситиме… Арима підбити можна, він зрозуміє.

А Ренні посміхнувся, збадьорився відразу, закивав:

— Ага, хочу! Спасибі! А що за людину ти шукаєш?

— Його звуть Айхамом, він живе на Гончарній вулиці. Мені йому дещо передати треба.

— А Гончарна вулиця звідси далеко?

Запитання було слушне. Інтар підвівся й закрутив головою.

— А… хто її розбере… Уф, чуєш, нам пощастило — ми ще й досі на тім бережу… На тім, що мені потрібен. А тепер слід перехожих розпитувати. Я тільки знаю, що та вулиця не біля річки. Ти як, іти можеш?

— Можу. Ось тільки одяг…

— Доведеться перечекати…

Непомітно для себе хлопчиська знову задрімали, а прокинулися вже посеред дня. Сонце зовсім розжарилося, пекло, начебто й справді літо. Інтар виборсався з листя, помацав одяг. Ну, вогкуватий іще, але вже можна надягти…

— Агов, малюк! Уставай! Іти можеш?

Ренні протер очі, підвівся, обтрусився, вибрався із кущів.

— Можу. А ти як?

— Усе гаразд начебто. Тільки глянь, що в мене на спині?

Ренні подивився.

— Там здоровенний синячисько… На півспини.

— Ага, ясно… — Інтар накинув сорочку, перевірив стегно: там, де була здерта шкіра, вже з'явилася кірка.

— Нічого страшного, — зітхнув він полегшено.

— І в мене нічого, крім синців. Легко відскіпалися, — зауважив Ренні.

— Це точно! Ну, пішли?

— Пішли!…Інтаре!

— Що?

Ренні погладив його плече.

— Спасибі, що ти мене врятував. А то я втопився б.

— Ой, знайшов що згадувати, — відмахнувся хлопчисько. Але йому все-таки було приємно, що Ренні про це не забув.

Хлопці, як могли, почистилися від листя й болота, пригладили один одному волосся, витрусили штани й сорочки перед тим, як надягти, але все одно вигляд у обох після нічного купання був такий, що будь-який збирач позаздрив би…

Берегом пройшли досить далеко від мосту й тільки потім вибралися на набережну. На щастя, вдень людей було небагато: кожен своїм ремеслом займається, на вулицях більше старі та дітлахи… А так, якщо хто куди й іде, то в справі. Хлопчиськам було на руку, що на них не особливо звертали увагу на вулицях поблизу річки: раптом ще хто в них учорашніх потопельників упізнають? А Небу відомо, що Наоб про них людям нарозказував…

Тож Інтар тільки радів, ідучи майже порожніми вулицями. Спочатку хлопчиська йшли повз ті самі невеличкі будиночки з садами, потім опинилися були біля пам'ятної обом базарної площі, але туди вирішили не потикатися: а раптом стражники їх помітять? Тож повернулися трохи назад, пірнули у вузький завулок, який зненацька виявився довгим, і з нього вже потрапили у квартал, де багатоповерхові будинки з крихітними віконцями (видно, тут комірчини здаються, — вирішив Інтар) стояли тісно один до одного й не було розгороджених дворів, але вулиці поширшали, хоч на бруківці стало більше вибоїв.

Колодязі тут теж були просто перед будинками — кожен припадав на два-три.

Інтар побачив, як від одного з