Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

Принаймні так їй здавалося.

«Точнісінько як у „Моді на успіх“!» — подумала вона й машинально простягнула руку до пульта. На екрані щось зблиснуло, замиготіло, майнуло й зникло.

«Хоч би ти не зламався!» — благала вона подумки, але телевізор не реагував на її намагання дужче тиснути на кнопки або потрусити пультом чи гепнути по стінці.

Він поламався.

— От чорт! Ще й це! — гримнула Клаудія.

Життя без телевізора не вкладалося в її уяву. Як це? Вона не дізнається, що діється в серіалі про Мостов’яків? Не стежитиме за героями «Клану»? Залишиться без детективів? Варто було про таке подумати — і вона аж нетямилася. Спересердя Клаудія навіть заходилася прибирати, але її все дратувало, особливо уроки, на яких вона не могла зосередитися. Дівчина відчувала страшенну порожнечу. Порожнечу й тишу.

Якби не це, вони б сиділи зараз із Давидом, цілувалися або й ні, дивилися телевізор і коментували побачене. Але вона була сама. І неймовірно самотня.

Клаудія сіла на дивані й зітхнула. Встала. Знову сіла. Чухала голову, роздумуючи, що робити в цій ситуації. Нового телека мати не купить, про це відразу можна забути. Ходити щодня до когось у гості Клаудії не хотілося. Досі в складних ситуаціях поруч завжди був Давид, тепер рішення доведеться приймати самій.

— Клятий мотлох! — лайнулася вона.

Удома було так тихо, що Клаудія чула все, що діється в сусідів. Припала вухом до стіни і, вловивши якісь уривки сварки, здогадалася про решту.

Перед нею був довгий, дуже довгий самотній вечір.

Жовтнева ніч поглинає верхів’я сосен і спливає долу, на дахи будинків і садки. А там повільно розтікається, гусне й застигає в очікуванні світанку.

Клаудія сидить на дивані, втупившись у темний екран телевізора. Очі в неї затуманені, погляд відсутній. Думки кружляють довкола Давида й усього, що сталося. Вона не може збагнути, як той, хто не був у її житті кимсь важливим, міг так зіпсувати їй настрій!

«Я закохався!» — оце-то так! Їй він такого ніколи не казав. А чому? Цікаво, що це за дівуля? Певне, якась лялечка з ліцею, яка не підпускатиме його до себе з півроку. Вони люблять таких мімоз. «Не хочу, боюся». Так йому й треба! Нехай трохи постраждає. А взагалі — який же він негідник!

«Я закохався!» — звісно, ніхто його не триматиме. Але якщо повернеться, коли скімлитиме, мовляв, помилився, не те виявилося, нехай усе знову буде, як колись, або запропонує їй зустрічатися, нехай не розраховує, що вона кинеться йому в обійми.

«Я закохався!» — та як він міг?!

Електричка до Отвоцька повільно рушає зі станції Вавер. Клаудія схоплюється з місця, їй здається, що це есемеска, та це лише потяг проїхав. Пронизлива, незнана досі тиша гуде їй у вухах. Сусіди знову сваряться. Що робити ще стільки годин?

Агата згасила світло й стоїть біля вікна. У будинку навпроти світло продовжує горіти. Агата чує далекий стукіт коліс електрички, посміхається, немовби до будинку під’їхав Марек і саме махає їй рукою, щоб вона спустилася до нього. На мить їй навіть здається, що вона його бачить. Але це лише тінь кущів біля воріт.

Коли потяг рушає зі станції Анин, Зося міцно обіймає свого ведмедика. Шепоче йому щось лагідне, гладить його лапкою своє обличчя, дивиться на місце, де міг би сидіти Патрик. Вони могли би репетирувати якусь сцену, сміятися, передражнюватися. Могли б розмовляти, нехай навіть про дурниці. Він міг би бути тут, але його немає.

Усе так просто.

Так безнадійно.

Троє самотніх дівчат вдивляються в ніч.

Ніколи не знати, яку роль відіграють у нашому житті інші люди, хто приймає рішення, хто смикає за мотузки. Хочеться вірити, що ми самі, а потім з’ясовується, що весь час це був хтось інший.

Ця історія могла би початися й тут, п’ятого жовтня, у п’ятницю. Того дня на останньому уроці відбувалося жеребкування кімнат, бо в понеділок весь 2-Б виїздив на омріяну, давно очікувану «зелену школу» до Кракова й Закопаного. Класна керівничка, завжди така метка, вирішила, що нічого класу не нав’язуватиме, проте водночас позбавила всіх вибору. Кожен тягнув жеребок, із ким ділитиме кімнату. Жеребкування вийшло дебільним, бо всі були незадоволеними. Але вчителька, звісно, умила руки. Вона не винна, що всі так дібралися.

Агата першою витягла кімнату номер десять. Сіла за партою в очікуванні решти. Коли після кількох людей, які її не стосувалися, десятку витягла Клаудія, Агата лише важко зітхнула. Клаудія глянула на класну:

— Пані вчителько, можна, я спробую ще раз?.. — несміливо запитала вона.

Але та лише заперечно похитала головою. Засади однакові для всіх. І вона їх не змінюватиме. Нема дурних! Якщо вона зробить виняток для Клаудії, відразу весь її хитромудрий план зійде нанівець, усі хотітимуть щось змінити, оселитися із другом, подружкою, комусь спаде на думку доставити зайве ліжко в кімнату. Вона це передбачала. Варто лише раз поступитися й доведеться робити це постійно. Її учні знали, на що можна розраховувати, а на що ні.

За цим крилося ще одне: учні, які недолюблюють одне одного, не влаштовуватимуть у кімнатах посиденьок, коли сама вона смачно спатиме, і відповідно не примушуватимуть її стежити за ними цілу ніч. Розчаровані своїм оточенням, усі чемненько підуть спатки о десятій. Їм і на думку не спаде дуріти, намагатися вилізти у вікно чи навмисне щось підлаштувати. От у чому полягав цей підступний і, слід визнати, доволі дієвий план.

Клаудія продовжувала благально дивитися на вчительку, і тій зробилося трохи шкода дівчини. Вона знала Агату й сама була б не рада опинитися з нею в одній