Читати книгу - "Троє на Місяці"

— Я гадаю, пес йому не дозволить нічого такого зробити. Та й він сам повинен розуміти, що це не на Землі, а на Місяці…

Великі камінні брили стали траплятися рідше. Перед хлопцями відкрився більш-менш рівнинний пейзаж, — мабуть, починалося залите лавою дно кратера. Його одноманітність порушували тільки чотири пагорби, що випиналися над рівниною вздовж обрію не далі як за кілометр-півтора. Крайня ліва гора, найближча, видавалася трохи білішою за інші, — може, тому, що майже весь її схил, повернений до хлопців, був освітлений сонцем.

— З оцієї гори, білої, й почнемо наші відкриття, — запропонував Капітан. — Вона і найближча, і чимось ніби вирізняється серед інших. Не заперечуєш?

— Гаразд, — погодився Граматик. — Але перед тим як досліджувати цю гору, закріпимо за нею назву, яку ти вже дав їй, — Біла. По-латині це буде Альба. Цей самий корінь є в таких словах іншомовного походження, як альбатрос, альбінос, альбом. Трапляється він і в споконвічних слав’янських словах, тільки тут за законами давньослов’янської мови перші два звуки переставлені місцями: ту саму річку німці називають Ельба, а слов’яни — Лаба. Від цього кореня походить також назва птаха лебідь та ім’я сестри першого київського князя Кия — Либідь… А може, й гору назвемо Либідь?.. Раптом Капітан зупинився і зробив застережливий знак Граматикові. Той замовк.

— Глянь-но! — голос Капітана був украй збентежений, навіть тривожний.

Він показував на чорні тіні на поверхні Місяця.

Граматик нахилився над місячною поверхнею. А коли підвів очі, то розгублено втупився в Капітана.

— Ні, це неможливо! — прошепотів він. — Звідки? Ми ж не збилися з нашого напрямку. Правда ж ні, Капітане? Це не наші, це — …

По(з, с)плітати, (з, с)чіплювачі, (з, с)ховище, ро(з, с)суд, (з, с)тишив, (з, с)ходи, (з, с)ціджу, вро(з, с)тіч, (з, с)підтиха, (з, с)корочення, (з, с)чепитися, бе(з, с)силля, не(з, с)повна, (з, с)кам’янілість, ро(з, с)квіт, ро(з, с)сада, (з, с)піднизу, (з, с)шитий.

Ключ. Випиши підряд тільки ті слова, у яких треба вставити із дужок букву з , і в кожному підкресли передостанню букву. З підкреслених букв складеться два слова, хоча й коротких, але дуже важливих, щоб зрозуміти тривогу Капітана й Граматика.

Як тільки Граматик і Капітан вийшли в шлюзову камеру, Незнайко припав до ілюмінатора. Подивився в один бік, в інший. Нічого цікавого. Тільки сонце пряжить немилосердно, навіть крізь скло припікає. “Хоч би дощ пішов”, — подумав Незнайко. Але відразу ж пригадав, що на Місяці не те що дощу — навіть хмар не буває.

— А гроза буває на Місяці? — запитав він у Друга.

— Грози на Місяці не буває, — відповів Друг.

Ось у полі зору з’явилися хлопці. Як вони кумедно ступають, як високо підносять ноги, наче чорногузи на луці. Граматик щось каже Капітанові — повернув до нього голову. Капітан зачерпує рукою пил, розглядає його. Рушили, обминають камені, йдуть просто на Землю.

“А на Землю цікаво дивитися, — подумав Незнайко. — Тільки чому вона вся така біло-рожева? Де зелень поділася? У нас же зараз усе зеленіє”.

Він помітив, як Граматик послизнувся чи перечепився за камінець і почав падати, але повільно, як, буває, показують у кіно. Подався корпусом уперед, хилиться, до половини вже нахилився, та не впав — швидко переставив ногу й відновив рівновагу.

Зупинилися. Мабуть, про щось радяться. Ось Капітан віддав Граматикові відеомагнітофон і пішов швидко вперед. Куди це він? Обернувся. Його шолом ніби спалахнув, від нього розсипалися сліпучі іскри. Ага, це сонячні зайчики. Граматик підносить відеомагнітофон, знімає Капітана.

Але коли хлопці зникли за валом, стало зовсім нудно. Одноманітний, пепорушпий, мертвий пейзаж. Таке ж і небо — жодного тобі руху, жодної хмаринки.

А на Землі лежиш, було, у траві, дивишся в небо: пливуть по ньому білі, голубі, сірі, пухнасті, кучеряві, розвихрені, потріпані й ще бозна-які хмаринки. Ось одна — мов кінь з вигнутою шиєю, розпущеною на вітрі гривою, хвацько піднятим хвостом. Басує той кінь серед якихось дивовижних чудовиськ. І нараз він починає кривитися, кособочитися, і там, де був кінь, уже проступає чудернацький бородань у кошлатій шапці, з широко роззявленою пащею і закарлюченим носом.

Незнайко позіхнув.

І відразу пролунав рівний голос біонічного пса:

— Бездіяльність негативно впливає на людський організм. У людини виникає хворобливий психічний стан, який називається сонливістю.

— Ти думаєш… — почав Незнайко.

— Я не думаю, — перебив його пес, — я сприймаю сигнали зовнішньої діяльності, аналізую їх і роблю висновки. Тобі, Незнайку, зараз треба взяти підручник і вчити правила.

Незнайко знехотя пошукав книжку на поличці, заліз у Граматикове крісло й розлігся в ньому. Але тієї ж миті обізвався пес:

— Коли виконуєш будь-яку розумову роботу, ти насамперед повинен прибрати сприятливу для цього позу: сісти рівно, зручно поставити ноги, глибоко вдихнути повітря…

Незнайко невдоволено буркнув, що він і сам це знає, але сів-таки рівно. Розкрив підручник, знайшов потрібний параграф — і нараз відчув, що йому конче треба побачитися з Федьком, який живе по-сусідськи, через вулицю. Щось дуже-дуже важливе він має йому сказати, і то негайно. Тільки не пам’ятає, що саме, але дуже важливе. Аж схопився з місця й рукою мацнув коло себе, шукаючи шапку. Та глянув на ілюмінатор — і охолов: до Федька близько чотирьохсот тисяч кілометрів. А поруч — тільки оцей надокучливий шестилапий пес. Та ще десь неподалік бредуть чорною пустелею Капітан з Граматиком.

“Довго не обзиваються… Хоч би голос подали, чи що…” — подумав Незнайко.

Кілька хвилин він дивився в книжку, а тоді звернувся до пса:

— Тут стільки тих приголосних звуків названо — ніяк у голові не вміщаються.

— А ти запам’ятовуй не звуки самі по собі, а те, як вони творяться: губні — на губах, зубні —