Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Радику, чіпляйсь за спину! Час і нам до зброї!

На верхніх сходинках обережно висунув голову. Різкий запах крові, поту і смерті неприємно вдарив в носа. Їдкий туман до сліз роз’їдав очі. Я ледве встиг пригнутися, як тіло пірата пролетіло повз, шкереберть покотилося вниз. Я з жахом дивився на мертвяка. Це перша мертва людина, яку бачив…

Скривавленим килимом палубу вкривали понівечені тіла. Живі зійшлися у смертельній сутичці.

На плечі одноокого велетня накинулось двоє, не даючи розмахнутися могутнім кулачищам. Третій, як міг, гамселив Кістера. Забувши про небезпеку, я схопив невелику діжку і щосили покотив під ноги кривднику. Змахнувши руками, як підстрелений птах, нападник звалився на палубу. Радик скочив на спину одноокому пірату, як батогом, шмагав на всі боки колючим хвостом. Відчувши свободу, Кістер з усією силою жбурляв нападників, як непотріб, за борт.

— Малий, то ти не така вже й шмаркля, як здаєшся! — весело крикнув пірат.

За мить велет кинувся у вир битви. Та ворогів ставало все більше і більше…

Яскравий тюрбан чайшу небезпечно промайнув у натовпі. Прокинувся знайомий страх. І я, як останній боягуз, швидко сховався за розтрощеною бочкою.

— А-а, ох, до-по-мо-жи… — почув я зовсім близько стогін.

— Гоше, це ти? — не впізнав я скривавленого кухаря, якому часто допомагав у камбузі. — О, небеса!

Бідолаха пластом лежав на брудній палубі, дрижачі руки безпомічно на животі прикривали рану, з якої сочилася кров. Посинілі пересохлі губи бідолахи щось нечутно шептали.

— Що, Гоше? Що? — нахилився я дуже близько.

— Во-д-и…

— Зараз, Гоше.

Я квапливо приклав до спраглих губ пірата флягу. Голова Гоша безсило впала на груди, хрипи припинилися. І я з жахом зрозумів, що бідолаха помер.

— Гей, малий! Отямся! Чому не в трюмі? — я нарешті глянув на Кістера, який схвильовано трусив за плечі.

— Справи кепські, Айхо, — продовжував пірат, — Ракун-Саро поранений, половина команди перебита, а цим демонам хоч би хни. Капітан наказав допомогти тобі вибратися звідси. Я спустив човен, — і одноокий показав в напрямку лівого борту. — Сідай і пливи геть. А далі думай сам, як добратися до Шанталії. Не гай часу! Прощавай! — і Кістер ринув у бій.

На мить я зрадів, що нарешті можу вибратися з цього пекла. Навіть кинувся в бік спущеного човна. Але погляд зачепився за пораненого Ракун-Саро, що хоробро бився з кремезним Воїном Шаку. Кістера знову обступили вороги. Згадав про невільників, що залишились на поталу піратам. Я не вважав себе сміливцем і не переставав думати про човен. Але щось мовби не відпускало, не дозволяло втекти, як останньому боягузу. Можливо, це сумління, про яке говорив Ракун-Саро. Щось в душі змушувало побороти страх і спробувати допомогти друзям.

Я стрімголов кинувся назад у трюм. Погляд зупинився на в’язці ключів від трюмів та кайданів. Підстрибнувши раз, другий, зрозумів: не дотягнуся. Розлючений від власного безсилля, з усієї сили гримнув ногою по клятій стіні. Ногу засудомило, а ключі і далі висіли на місці. Я б міг стати на одну з бочок, які підпирали двері карцеру. Але як велетенську діжку повну води докотити до стіни? Залишався лише один шанс — радик! Ось хто міг допомогти. Я вказав малому на в’язку. Радик хутко видерся на спину. Як пружина, високо підскочив. Ключі, гучно дзенькнувши, гепнулись на підлогу.

— Ура!

На радощах я смачно поцілував звірка в мокрий ніс. Малий голосно чхнув і з писком вискочив з рук. Не гаючи часу, як дорогоцінний скарб, я схопив в’язку. На мить зупинився перед дверима з невільниками. Ні. Я повинен дати людям шанс отримати свободу. Нарешті, почувши характерне клацання, зрозумів: замок піддався. Важкі двері зі скрипом відчинилися…

Війнуло затхлим несвіжим повітрям. Напівтемрява випливала густими потічками. Наче на нічному небі, зорями блистіли декілька десятків очей. Перелякані матері пригортали виснажених голодом і страхом дітей, прикуті кайданами чоловіки зиркали з ненавистю і люттю. Ніхто не сподівався побачити пірата-хлопчака.

— Хочу запропонувати угоду! — одразу перейшов я до справи. — Ви — вільні! Та попереджаю, що зверху йде запекла битва і екіпаж програє. Якщо ви візьметесь за зброю і станете на бік команди, ми зможемо перемогти!

— Ти що верзеш? — розлючено вигукнув грізний чоловік з чорною скуйовдженою бородою. — Краще померти, ніж стати пліч-о-пліч з розбійниками!

— Якщо не візьметесь за зброю, вас захоплять пірати і продадуть у рабство, де і помрете. Але якщо пристанете на мою пропозицію, то зможете отримати свободу.

— Хто ти такий, щоб пропонувати це? Чому маємо вірити? — засипав питаннями бородань.

— А я вірю! — з далекого кутка піднялася жінка.

Я впізнав матір сміливця, якому вдалося втекти від піратів. — Я вірю йому! — повторила жінка. — Юнак не побоявся розбійників, захистив мене і Зуфара від побиття. Пам’ятаєте, я розповідала про хлопчика, якому допомагають звірі? Так ось — це він! — голоси здивування та схвалення прокотилися по переповненому трюму. — Пропоную пристати на пропозицію!

Жінка говорила впевнено і владно. Невільники засумнівалися. Піднявся кремезний чорношкірий чоловік, закутий у кайдани.

— Я теж вірю малому! Це хороший спосіб отримати свободу. Принаймні помремо, як чоловіки, захищаючи жінок і дітей. А не як худоба, покірно йдучи на заклання. Я з ним! Хто зі мною?!