Читати книгу - "Місто собачих снів"

– Ні, я зараз не виходжу! Та що ж ви так пхаєтеся! Заберіть від мене свою сумку!

Щодесять секунд маршрутка збагачувалася новим вигуком невдоволеної тітоньки. Її крики потроху дістали усіх присутніх, проте нікому не хотілося отримати кілька зайвих матюків без потреби у свою адресу. Мовчав і Гриня. Він не лікар, а критичні дні до того ж треба пережити, а не лікувати. Проте, коли хлопець пробирався до виходу недалеко від потрібної зупинки, гнів маршрутної мегери впав і на його голову:

– Юначе, де ви вже лізете? До зупинки ще метрів триста! Ще й світлофор! Потім би вийшли!

І тут вже нерви, втомлені протягом робочого дня, не витримали і Гриня вскипів. Можна, звичайно, було б і стриматися, проте…

– Чуєте, тітко, прикрийтеся нарешті! Чого на людей нападаєте?! – Сердитий Гриня був страхітливий. Природжене почуття справедливості вирвалося з підземелля і дуже з того тішилося. – Вони такі ж, як і ви! Їдуть в маршрутці, а не в “Мерседесах”! Хіба вони винні в тому, що вона така забита? Чим – тим, що кожному теж треба їхати? Чи в тому, що в усіх в один час робота закінчується?!

Гриня перевів подих. Зла бузковоголова тітка збентежено дивилася на нього. Врешті вона опам’яталася. Люди добрі, що ж це робиться і т.д. і т.п. Проте підтримки не знайшла. Маршрутка схвально мовчала.

– І не дивіться так на мене, йопта. Ще врічете. – Гриня іронічно примружився. – От такий вже я невихований. Сучасна молодь і все таке. Це через те, що я в першому класі “Буквар” зкурив (маршрутка пирснула зі сміху). Шофер, десь тут зупиніть!

І Гриня, задоволений собою, виштовхався з маршрутки.

Пощерблена асфальтна доріжка прямувала попри суворі багатоповерхівки до кількох невиразних цегляних гаражів. Дерева невідомої фруктової породи якось напрочуд ніжно і турботливо схилялися до них, немов обіймаючи куці цегляні прямокутники у дивному бажанні приховати їхню недосконалість. Прохолодний вечірній вітерець ненав’язливо, проте вперто, роздмухував жовтогарячого сигаретного світлячка. Світлячок тихенько кашляв від осінньої сирості, димів і плювався попелом. Гриня підійшов до металевих гаражних дверей, скептично і чомусь із жалем подивився на недопалок і пожбурив “світлячка” в калюжу. З-за дверей доносилося глухе бумкання. “Ти ба, Павлюша розігрується” – із здивуванням подумав Гриня. Постукав, чекати довелося недовго. Клацнув замок, у дверній шпарині з’явилася округла фізіономія басиста.

– Здоров, Павлік, – Гриня протиснувся всередину. – А де банда?

Банда ще не прийшла. Мудаки. Скільки можна запізнюватися?! Я вже тут півгодини сиджу. Розігруюся, гами ганяю. До речі, де твоє “весло"?

– Дома, – закурюючи кинув Гриня. – Я ж з роботи їду. Знаєш, як зараз в маршрутці з гітарою їхати? Отож-бо. Буду на старій грати.

Гітара була гордістю Климовського. “Fender Stratacaster” ручної роботи одного відомого Майстра. Подарунок Батька на двадцятиріччя. Проте свій старий “Урал” Гриня не продавав, дивна сентиментальність не дозволяла розлучитися з першим інструментом. І він влучно ставав у пригоді. Як, наприклад, зараз.

Гриня любовно дістав старенький “Урал” із запиленого клітчатого кофру. Провів рукою по подекуди поіржавілих струнах, змів рукою пил з деки, вставив штекер і підняв фейдер відповідного каналу на пульті. Пробігся по струнах, поправив стрій і задоволено всміхнувся – є ще оцей, котрий у порохівницях.

– Потягне, – пробубонів хлопець. – Все окей.

Пролунав легенький ритмічний стук. Павлюша посунув відчиняти. “Дімон”, – подумав Гриня. Він не помилився. Дмитро Циммер, барабанщик, заплив до гаражу своєю неповторною танцюючою ходою, з якої так любила часом посміятися Група. Дімон закинув рюкзачок у куток і дістав із задньої кишені джинсів палички.

– Здоров, чуваки! – Барабанщик випромінював життєрадісність. – Хав ду ю ду, гайз *? А де наша підла Мішка? Знову запізнюється? От негідник!

– Смерть фашистам, – практично в один голос глухо відізвались Гриня і Павлік. Циммера за його, м’яко кажучи, неслов’янське прізвище в Групі вже давненько “охрестили” Фашистом.

Дімон, мугикаючи щось під ніс, заліз за ударну установку. Пробігся паличками по барабанах, гримнув кілька раз по бас-бочці. Потім відкинувся на спинку крісла і закурив. Обличчя Фашиста аж світилося безвідповідальною байдужістю. Мовляв, прийде Михась, чи не прийде – я своє зробив.

Гриня навпаки починав дратуватися і тихенько лаяти Михася нехорошими словами. Хлопець не визнавав непунктуальності, але повсюди стикався із цим негативним проявом людської натури.

– Де ж він ходить?! – бурмотів Гриня. – Собака дика… Хоч би раз прийшов вчасно!

Дивні і дурні думки проносилися в голові хлопця. Михась запізнювався вже на п’ятдесят хвилин. Від нічого робити Гриня роздивлявся плакати відомих рок-груп, наклеєних на стіні. “От би вистригти Павлюші такий гребінь на голові. Він би ним за двері зачіпався…”.

Раптом в двері глухо стукнули.

– Пацани, відчиняйте! – почулося знадвору. – А то холодно щось…

Гриня підвівся і пішов відчиняти. За порогом стояв Михась. Від нього істотно і смачно пахло пивом.

– Звиняйте, хлопаки, – кинув Михась, протискуючись біля Грині усередину. – Я тут просто старого друга по дорозі зустрів.

– Коли в туалет ходив? – не стримався Павлюша. Було помітно, що він теж з радістю чогось би випив. Міцненького. На халяву.

Кожна професія, кожна праця має свою специфіку. Професійною рисою творчих людей був і залишається (і, напевно, залишиться) алкоголь. І це у кращому випадку. Нічого нового і тим паче дивного тут немає.

– Ну ні… – образився Михась. – Дарма ви так, чуваки… Однокласника, Вітьку Сухаренка. Ми з ним в школі на уроках через старенький плеєр “AC/DC” слухали. Ех, були часи…

Очі Михася набули ностальгійно-замріяного вигляду. Гриня похмуро дивився на нього.

– Розчехляй весло. Чи, може, почнеш тут мемуари писати?..

Нарешті все було готово. Підстроїлися, ще раз перекурили.

– Починаємо, – тицяючи недопалок мордою в попільничку, мовив Гриня. – З “Анатомії”.

Раз, два, три, чотири… Перебір… Бас вступив… Ну, з Богом…

…Дві години пролетіли, мов п’ять хвилин. Гриня за старою звичкою всім подякував і Група розслаблено задиміла.

– Коли збираємось знову? – спитав Гриня і випустив кільце густого диму.

– Давайте завтра. П’ятниця ж, – теж випускаючи колечко, сказав Фашист. – Якраз після роботи нікуди поспішати не будемо.

– Я завтра не можу, – похитав головою Павлюша. – Додому їду.

Павлюша навчався в одному з Міських ВЗО і проживав в гуртожитку його же ж. Родом басист Групи був із невеликого провінційного Містечка і практично щотижня