Читати книгу - "Місто собачих снів"

– Інколи ще й книжки, – вставив хлопець.

– Ага, знаю я твої книжки… – Мама знову посміхнулась. – Певно, тільки те й робиш, що цілими вечорами на своїй гітарі бринькаєш.

– Зате не краду, Ма. – Гриня почухав потилицю. – І не колюся. І ніби-то з поганими дядьками не дружу. Хоча хорошими моїх “лабухів” теж інколи назвати важко.

Мама уважно слухала юнака.

– Що вже у вас трапилося? – спитала вона і спохмурніла. – Знову Павлюша?

Гриня встав і підійшов до не дуже чистого шкільного вікна. Його погляду відкрилося знайоме змалечку подвір’я. Мама працювала вчителькою. Міська середня школа № N. “А он там я колись Віталіку у вухо сніжкою поцілив, – промайнуло чомусь в голові. – Класі в шостому, здається”.

– Він самий. Замахав своєю вигаданою зірковістю. Він бас тримати в руках добре не вміє, але зняв кількох дівчаток після концертів, бачте, повелися на його посмішку №32 – і вже мегазірка. Цього він грати на репетиціях не хоче, того не буде, бо “скільки ж можна”… – Климовський почав сердитися. – Скільки треба! Поки лажі гнати не будеш…

– Ну, ну, тихше, – Мама підвелася, підійшла до сина і обійняла його ззаду за плечі. – Хлопчиськи ви ще всі. Надерти б вам вуха. Так добряче надерти. – Мама посміхнулась. – Не сердися і не переймайся. Це того не варто. Працюй і не зважай на його витребеньки. Перебіситься. Такий вже цей Павлюша є.

– Угу, – буркнув Гриня. – Самозакоханий козел. А, фіг з ним. Як там ви? Юльці скажи, що мені теж можна подзвонити – в мене ж тепер мобільник. Тато як? Може підскочу до нього на Фірму. Всім привіт передавай. Десь на днях заїду до вас. Я ж не винен, що мені з бабусиної квартири до інституту двадцять хвилин пішки або зупинка трамваєм, а з нашої – двома маршрутками треба їхати. Тим паче Бабуся все одно перебралася до баби Катерини в село. Каже, що гамір Міста їй набрид. А квартира ж порожня. Знаєш, що бабуся мені перед від’їздом видала? Вона ж тоді до дантиста ходила зуби вставляти… Так от, каже мені: „Гринька, я тут подумала, що все це Місто велика паща, будинки в ньому зуби, а моя квартира – карієс… Хочу на свіже повітря”. Уявляєш?!

– Так, бабуся у нас оригінальна… Гриня, ти хоч не голодуєш? – Мама розвернула хлопця до себе і заглянула йому у очі. – Ми з Татом турбуємось. Грошей тобі вистачає?

– Все нормально, Ма. Я ж не за грошима приїхав. Сама знаєш.

Звичайно Мама знає. Знає все. Ти ще не подзвонив, а вона вже знала.

– Знаю. – Мама вкотре посміхнулась. – Чай пити будеш? В мене вже уроків немає, за Юлькою в садочок йти ще рано, так що можемо поспілкуватися…

Невдовзі кабінет хімії заповнився густим чайним ароматом, витіснивши на час різкий запах залежаних реактивів. Поміж усім зауважимо, що свого часу саме Світлана Іванівна Климовська підштовхнула сина на непередбачуваний шлях пробірок і органічних сполук.

Помішуючи ложечкою напій, Мама раптом сказала:

– Взагалі-то, я не розумію чому ти з ними возишся. Нервуєшся постійно. Ти ж лише з Михасем тісніше товаришуєш? Взяв би інших музикантів.

Гриня сьорбнув із горнятка.

– Ма, взяв би з радістю. Але зігралися ми вже. Шкода власної ж праці. Та й здібних музикантів, які б погодилися грати нашу музику, немає. Всіх тягне в якусь дезню *. Треш, блек, паган… Суцільні міталюги. А знову когось вчити я не маю наразі ні сили, ні бажання…

– Прямо таки, – стенула плечима Ма. – Я щороку починаю з нуля. Молодші підростають. І ти колись серед них був.

– Та я ж не вчитель, Ма! – Гриня сіпнувся і ледь не перекинув горнятко. – Я і так вже не знаю хто я: чи хімік, чи музикант!

Гриня замовк і знову подивився у вікно.

– Набридло. Цілими днями займаєшся невідомо чим. І результату ніякого. Ні альбому, ні диссертації. От поїду зараз на репетицію. Викладусь на всі “сто”. Прийду додому ніякий. Зранку таким же прокинусь і полізу на роботу. Черговий цикл. Ма, – хлопець запитально глянув на матір, – я тут недавно подумав: може я неправильно живу?

Світлана Іванівна засміялась.

– От моська! – вона протягнула руку і скуйовдила синів чуб. – Ми всі неправильно живемо. Бо ніхто не знає як правильно… І тому всі живуть так як звикли.

Мама глянула на годинник. Шістнадцять тридцять.

– Давай збирайся на свою репетицію, Челентано. А мені вже за Юлькою час йти. До речі, а де твоя гітара?

– Я ж з роботи їду, Ма. Там і так на мене вовками дивляться – мовляв, хімією, юначе, треба займатися, а не Бог знає чим.

Гриня встав, підхопив з підлоги сумку і цмокнув матір у щоку.

– Всім привіти, Ма – і, затнувшись, додав, – Я теж за вами скучаю.

Коли Гриня відчинив двері, Мама кинула навздогін:

– А як там Оленка? Дзвонила?

Гриня обернувся.

– Не знаю я ніякої Оленки, – серйозно мовив він. – Па, – і зачинив за собою двері.

На вулиці значно посвіжішало, відмітив про себе Гриня. Надвечірнє осіннє сонце тепер виконувало у небі суто естетичну роль. Хлопець глянув на багряний сонячний диск, за звичкою підняв комір куртки, поправив сумку на плечі і покрокував на зупинку маршруток. Чекати довго не довелося: таксобуси, образно висловлюючися, їздили практично парадними автоколонами. Вибравши маршрутку, що прямувала у потрібному керунку, Гриня втиснувся у неї. За Климовським до мікроавтобусу запресувалося ще кілька людей.

Нічого не поробиш. Час пік.

Гриня з великими зусиллями витягнув пом’яту купюру з кишені джинсів.

– Передайте на один, будь-ласка.

Гроші передавали “туди” і здачу “назад” як завжди мляво, довго і неохоче. Врешті копійчані нащадки купюри потрапили до джинсової кишені, щоправда ще з більшими зусиллями. Гриня вчепився у поручень і намагався отримувати задоволення від нерівностей доріг Міста. Такі ж шпроти-пасажири мовчки “кайфували” поруч. Стоячі заздрили сидячим, сидячих дратували напираючі стоячі… Маршрутна норма. Тільки от одна жіночка у бузковому беретику (решти Гриня не бачив за щільною стіною пасажирів) була усім незадоволена:

– Мужчина, куда ви претеся по ногах? Уважнішим треба бути!

– Куди цей шофер ще людей підбирає?