Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Неждана саме побігла за мімозами, на які економила довго й невідь на чому. На розі гастроному, біля телефонів-автоматів, уже стояли бабусі з відрами, а навколо них юрмилися покупці, здебільшого — чоловіки, які з болем у серці відривали від щоденної порції горілочки нещасні копійки, аби раз на рік віддаруватися від своїх жінок, тицьнути їм ті патички з крихітними жовтими кульками ледь не в писок, разом із парфумами «Росинка» і вечірнім концертом по телевізору, і благополучно забути про їхнє існування до наступного свята. Тут усі так жили. Це були правила гри, яких дотримувалися і молодиці, і їхні кавалери, що полюбляли жартувати: «Як добре, що жіночий день лише раз на рік», і квіткарки, котрі в ці дні дерли з покупців три шкури, та ще й вовну знімали. У Дани грошей вистачило лише на дві крихітні, убогі, як рання весна, гілочки, але дівчина квапилася додому в доброму настрої, навіть обігнала на сходах двох сердитих чоловіків, і зовсім не зауважила, що один із них у формі, і що під їхнім парадним стоять сині міліцейські «Жигулі».

Дана мала свої ключі, та не встигла навіть брязнути ними — двері розчахнулися, як вхід у печеру Сім-Сім, і тітка Олена, чомусь замотана в пухову, ще бабусину шаль, гаркнула на небогу люто, мов пес:

— Де ти лазиш? Марш на кухню!

І Дана збагнула — трапилося щось страшне. Вона не вміла надумати, що, але одне знала напевно — ніколи раніше Олена не говорила з нею так. І річ була не в словах, що розпорювали повітря, як ніж грабіжника — перину. І навіть не у виразі тітчиного обличчя. Це очі… вони зненацька нагадали Неждані синю смальту, яку вона бачила на стінах Софійського собору — непрозорі, застиглі, мов неживі. Квіти випали з Даниних рук.

— Мама?

Дівчина рвонула вперед, та тітка все ж устигла схопити її, не дати увійти в материну спальню. За спиною щось хруснуло — ледь чутно і водночас голосно. Важкий формений черевик наступив на мімози. Дана зойкнула, а міліціонер розгублено подивився собі під ноги.

— Вибачте…

— Пусте, — сказала тітка голосом, що здавався вкраденим у якогось дерев’яного ідола. Візитери, обидва несподівано схожі на сором’язливих лелек, довго витирали ноги об зачовганий килимок біля порога, ще довше називалися та показували якісь посвідчення, а Неждана дивилася на них і усміхалася.

— Де мама? — спитала вона нарешті.

— Вона не знає? — спитав той, що в цивільному — з волоссям кольору стиглого жита і густими вусами.

— Вона щойно повернулася, — пояснила тітка.

— Сьогодні Восьме березня, — нагадала Дана, ставши навшпиньки, щоб через плече дядька у формі зазирнути до маминої кімнати. — Я квіти купувала… А ви вже привітали своїх жінок?

— Сонечко, будь мужня, — той, що у формі, з погонами капітана на худих плечах, чорнявий і вилицюватий, потягнувся, щоб взяти її за руку, та Дана відступила, притьмом сховавши долоню за спину. — Чорт, як я це ненавиджу! Може, ви їй скажете?

Дана не знала, до кого він звертається — до тітки чи до свого колеги в цивільному, і що саме хтось мусить їй сказати, але затрясла головою так, що окуляри в некрасивій чорній оправі сповзли на самісінький кінчик носа.

— Я не…

— Доню, — здавлено мовила тітка Олена, і все стало зрозуміло.

— Ні, тьотю!

— Майя… вона…

— Я не хочу…

— Мені так шкода, але вона…

— …нічого чути. Не хочу чути… нічого…

— Твоя мама померла.

Неждана підвела очі й глипнула на міліціонерів поверх оправи.

— Зовсім?

На Олену вона підкреслено не дивилася. Не могла, їй здавалося, що варто лиш глянути на неї — і її легені луснуть, увібравши в себе ще й тітчині ридання. Вона знала, що тітка Олена захлинається криком, знемагає від нього, гріє його бабусиною шаллю, щоби він скоріше розтанув, розчинився у ній, вийшов крізь пори. Але він не розтане, як той сніг, що падав їй на вії у Новорічну ніч. Ні, він житиме у ній ще довго, так довго, що тітка звикне до нього, як звикла було Дана до того, що мати ніколи її не помічала, ніколи не пишалася нею, не читала їй казок на ніч, не обіймала її, так і не взяла до рук жодної з десятків грамот, чесно зароблених донькою на різноманітних олімпіадах, до того, що в цій родині її справді не ждали. Але це трохи інший біль… Дана повернулася до дядька в цивільному.

— Хочете чаю?

— Він задушив її, — говорив чоловік у формі сам до себе, оглядаючи шию покійної. — Голими руками. Слідів боротьби немає зовсім — спала вона, чи що? На те схоже. Може, й прокинулася вже в останню мить, та пізно було.

— А ви як вважаєте, вона мучилась? — Олена, що, здавалося, примерзла до одвірка, нарешті ворухнулася. Зробила кілька непевних кроків у бік сестри — тіла сестри — та не втрималася і впала на дешевий, із ситцевою оббивкою стілець. Які ж меблі в них убогі, промайнула недоречна думка, аж від людей стидно… Зате креми в Майї на трюмо — дві її зарплати! Її…

— Я ж просив вас вийти! — капітан блимнув невдоволено, але все ж відповів по суті. — Я не патологоанатом, та гадаю, — ні. Це вас утішить?

Він і сам не знав,