Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

— Дорогий друже, вас щось бентежить?

— Я щойно від Тетяни Володарської, тобто від Володарки, — пояснив Авенір.

Пан Картамиш здогадався:

— Тепер розумію, що вас засмутило. Трійця не вельми приємних жінок. У мене після них теж був важкий осад.

— Ви, пане Картамиш, маєте багатий життєвий досвід. Ви повірили б у те, що людину можна знищити на відстані, без видимого втручання?

— Знищити? Ви маєте на увазі — вбити? — перепитав пан Картамиш.

— Так.

— Дурниці!

Дейкало з полегшенням зітхнув. Це була єдино можлива розумна відповідь.

— Тоді, — сказав він, — ця жінка, мабуть, мене загіпнотизувала.

— Не думаю, — зауважив пан Картамиш. — Ви не з тих людей, що легко піддаються гіпнозу. Мабуть, щось іще трапилося перед тим. Чи не так?

— Правильно, — зізнався Авенір.

І раптом він, як на одному подиху, розповів пану Картамишу про все: про вбивство отця Юрія, про те, як випадково у кав’ярні почув про Володарку. А потім показав список прізвищ, який йому майор Дементій дозволив переписати.

Пан Картамиш довго роздивлявся список, тоді трохи помовчав і спитав:

— А хто ці люди? Чи мають вони щось спільне?

— Звідки мені знати? Міліція думає, що це може бути шантаж… або наркотики…

— Дурниці, — різко заперечив пан Картамиш. — Вас зовсім не це бентежить. Ви просто боїтеся того, що всі ці люди — мертві.

Дейкало похнюпився.

— Так, — зізнався він. — Але напевно я не знаю. Троє з них вже точно вмерли. Це Арнаут, Тома Оліяр і Марина Балгіра. Але всі троє померли природною смертю. Правда… Тетяна Володарка розповідала, як цього можна досягти…

— Ви хочете сказати, вона стверджує, що може наслати таку смерть?

— Ні. Тетяна ні про що конкретно не казала. Так собі — просторікувала про якісь наукові можливості..

— На перший погляд це видається просто дурницями, — вставив пан Картамиш.

— Отож бо й воно, — погодився Дейкало. — Я б і сам перший посміявся, якби не було цієї дивної розмови про Володарку в кафе.

— Так, — погодився пан Картамиш, — «зайти до Володарки», «з’їздити до Володарки», «сама Володарка». Тут багато чого треба обміркувати.

Вони трохи помовчали. Потім пан Картамиш додав:

— Ця справа смердить. Що б там не було, це треба припинити. Ви, я думаю, самі це прекрасно розумієте.

— Я розумію, але навіть не знаю, з чого почати, — відверто зізнався Авенір.

— А це якраз і найважче — придумати, з чого почати, — закивав головою пан Картамиш. — Та не можна гаяти часу. Треба зайнятися цим серйозно і негайно. Ви маєте друга, який зможе вам допомагати?

Авенір замислився. Майор Дементій? Та він лише посміється з нього! Наталя Паняєва?

Вона заклопотана своїми романами й інших сюжетів не визнає. А Іринка Кириченко? Ось хто має гострий розум і прекрасне логічне мислення! Мабуть, вона і є таким другом.

Пан Картамиш спостерігав, як змінюється вираз обличчя Авеніра.

— Придумали? От і добре! Я буду стежити за подіями у будинку, який ми назвемо «будинком трьох відьом». Але відчуваю, що справа далеко не в цих трьох відьмах. Нам треба знайти ланку, якої зараз не вистачає. Зв’язок між одним із цих прізвищ і Володаркою. Це повинно бути щось реальне.

На цьому вони закінчили розмову і мовчки допили прохололу каву. Авенір невдовзі розпрощався і рушив, трохи заспокоєний, додому.

Майор Дементій працював у своєму кабінеті над паперами. Крізь прочинені двері зазирнув судмедексперт Гімпель.

— Тебе цікавлять результати розтину? — запитав він.

— Мене вони завжди цікавлять, особливо після обіду, — похмуро відповів майор.

— Тоді слухай, — Гімпель зручно вмостився в кріслі, але розпочати свою малоапетитну розповідь не встиг — задзвонив телефон.

Майор зняв трубку:

— Майор Дементій слухає. Перепрошую? А, це ви, пане Козлов, — він ввімкнув спікерфон і кивнув Гімпелю, щоб той залишився.

На всю кімнату залунав голос:

— Я радий, пане майоре, що ви мене пам’ятаєте. Я дзвоню, як ви просили. Пам’ятаєте, ви казали зв’язатися з вами, якщо я знову зустріну того чоловіка, який стежив за отцем Юрієм? Я уважно спостерігав за людьми, які проходили повз мій офіс, але ніколи більше його не бачив…

— Ви тільки для цього мені телефонуєте? — нетерпляче спитав майор, бо він таки хотів почути результати розтину.

— Розумію вашу іронію, шановний. Але хвилинку терпіння. Я маю вам розповісти, що кілька днів тому, коли я був на доброчинному дитячому святі… Воно відбувалося у парку на Совках; я особисто туди пішов через участь Наталі Панаєвої, яка підписувала там свої книжки…

Гімпель і Дементій перезирнулися. Гімпель стенув плечима, мовляв, нічого не вдієш, май терпіння.

— Я дуже люблю детективи, — продовжував Козлов, — тому