Читати книгу - "Домбі і син"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тут міс Ніппер видала жахливе «му-у!», що мало б належати ретельному домовикові бичої породи, який не бариться з виконанням закріплених за ним обов’язків. Заспокоїла вона свою юну вихованку тим, що накрила їй голову ковдрою і спересердя три чи чотири рази буцнула кулаком подушку, а потім згорнула руки, стиснула губи і решту вечора просиділа, мовчки дивлячись у вогонь каміна.
Дарма, що маленький Поль був, за словами мамки, «як на свій вік, дуже до всього уважний», він на все це звернув так само мало уваги, як і на готування до хрестин, призначених на післязавтра, хоч ті готування, пов’язані і з його зовнішнім виглядом, і з виглядом його сестри й обох няньок, йшли довкола нього повним ходом. Не виказав він, з настанням призначеного дня, і жодного розуміння його важливості. Навпаки, він більше, ніж звичайно, хотів спати і виявив невластивий йому поганий гумор, коли його почали одягати.
А був то сірий, наче залізо, осінній день з пронизливим східним вітром, що цілком пасував до загального настрою в домі. Містер Домбі, стоячи у своїй бібліотеці, уособлював у власній персоні і вітер, і сірість, і весь цей осінній день хрестин. Він чекав на гостей, холодний та непривітний, як погода, і коли його погляд падав крізь шибку вікна на дерева в маленькому подвір’ї, з них осипалося брунатне й жовте листя, немов уражене хворобою.
Бр-р! Темно та холодно було в кімнатах, — здавалося, і вони були в жалобі, разом із мешканцями будинку. Книги на полицях вишикувані за розміром, як солдати, стоя'ли в своїх холодних, ковзких і цупких уніформах, ніби просяклі усі однією думкою: холодно. Книжкова шафа, засклена й закрита на ключ, не допускала й гадки про якесь ближче знайомство. Бронзовий містер Пітт, на самому верху, без жодного натяку на своє божественне походження, стеріг неприступні скарби, наче зачарований арап. Видобуті з древніх могил дві урни по краях, ніби з двох амвонів, провіщали занепад і руїну, а дзеркало на камінній полиці, в якому водночас відбивалися обличчя містера Домбі, і його портрет, немов занурилося в тужні міркування.
Набір твердого й міцного причандалля коло каміна, здавалося, зазіхав на ближчу, ніж інші предмети, спокревненість з містером Домбі в його щільно застібнутім фраку з важкеньким золотим ланцюжком, білій краватці і риплячих черевиках. Але все це було ще до прибуття містера і місіс Чіків, його законних родичів, які незабаром об’явилися в його бібліотеці.
— Любий мій Полю, — промимрила місіс Чік, цілуючи брата, — сподіваюся, це буде перший із багатьох радісних днів!
— Дякую, Луїзо, — похмуро відповів містер Домбі. Вітаю вас, містере Джоне.
— Вітаю вас, сер, — сказав Чік.
Він простяг містерові Домбі руку з таким виглядом, наче боявся, що його вдарить електричним струмом. Містер Домбі взяв її, як беруть рибу, морську водорость чи якийсь ійший слизький предмет, і, зараз же з підкресленою чемністю повернув назад власникові.
— Може, Луїзо, ти хочеш, щоб розпалили в каміні? — спитав містер Домбі, злегка повертаючи голову в краватці, немов то був чіп.
— О, ні, Полю, голубчику, — відповіла місіс Чік, з усіх сил намагаючись не клацати зубами, — для мене — ні.
— І ви, містере Джоне, — поцікавився містер Домбі,— не боїтеся холоду?
Містер Джон, що втиснув обидві руки в кишені по самісінькі зап’ястки і вже збирався було затягти тієї ж собачої пісеньки, яка нещодавно так образила його дружину, запевнив, що почуває себе якнайкраще.
— З моїм тра-ля-ля, — стиха додав він, але, на щастя, його спинив Товлінсон, який сповістив:
— Міс Токс!
І в бібліотеку ввійшла наша мила чарувальниця сердець із синім носом і невимовно закоцюблим обличчям, бо була вкутана, на честь близької церемонії, лише в гойдливий туман різних рюшечок та бантиків.
— Вітаю вас, міс Токс, — сказав містер Домбі.
Міс Токс, посеред усіх своїх серпанків, склалася мов театральний бінокль, віддячившись цим низьким реверансом за тих кілька кроків, які містер Домбі люб’язно зробив їй назустріч.
— Я ніколи не забуду цього дня, сер, — солодким голосом сказала міс Токс. — Це неможливо забути. Луїзо, любонько, я просто не можу повірити власним чуттям!
Якби міс Токс могла повірити хоч одному із власних чуттів, вона повинна була б визнати, що день цей дуже холодний. То було цілком відчутно. І вона передбачливо заходилась поновляти кровообіг у кінчику свого носа, непомітно розтираючи його хустинкою, щоб, бува, занадто низька температура не вразила прикро немовля, коли міс Токс доведеться його цілувати.
Невдовзі з’явилося й немовля, що його вельми врочисто внесла Річардс, тоді як Флоренс разом зі своїм енергійним молодим констеблем, Сюзанною Ніппер, замикала тили. І хоч одяг мешканців дитячої кімнати вже не був такий темний, як раніш, проте від появи цих осиротілих дітей похмурий день аж ніяк не зробився яснішим. Та ще немовля, — може, через носа міс Токс, — почало плакати, що стало перешкодою містеру Чікові у здійсненні його благородного наміру приголубити Флоренс. Бо цей джентльмен, байдужий до амбіцій усіх довершених Домбі (певне, тому, що мав честь породичатися з ними і добре знався на цій довершеності), щиро любив її. Він не ховався з цим і хотів довести свою любов у властивий йому спосіб, але саме в цю хвилину Поль заплакав, і дружина різко спинила його.
— Ну-бо, Флоренс, дитинко, — жваво промовила тітка, — де ти там, моє серденько? Покажись-но йому. Розваж його, голубонько.
Атмосфера почала — чи починала — холоднішати, бо містер Домбі застиг, дивлячись на свою доньку, що плескала в долоні й підводилася навшпиньки перед троном його сина й наступника, спокушаючи його зійти з високостей та глянути на неї. І — мабуть, не без допомоги міссіс Річардс, — хлопчик зиркнув-таки униз і заспокоївся. Коли Флоренс сховалася у няньки за спиною, він почав шукати її очима, а коли вона, весело гукнувши, визирнула, малий аж підстрибнув — і зайшовся радісним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Домбі і син», після закриття браузера.