Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

дев’ята година ранку

Софі ліниво потягнулася, визираючи з вікна спальні. Хвора на артрит старенька, що мешкала у флігелі, з’явилася на хіднику перед будинком. Її чималий живіт підтримував великий дерев’яний лоток, краї якого були огороджені бортиками. Складна система мотузок, що охоплювали шию й плечі, підтримувала лоток у горизонтальному положенні. Під скатертиною, далеко не першої свіжості, вистигали пончики-берлінки, посипані цукровою пудрою. Старенька почалапала в бік Редіґер-штрасе, розхвалюючи свою домашню випічку. Та ніхто не звертав на неї уваги. Хворобливі старі тягли свої спотворені подагрою ноги, дрібні п’янички перераховували пфеніги, візники посипали піском кінські кізяки. Ніхто не хотів купувати берлінок.

Сонце струменіло просто у вікно, виграваючи в крихітних краплинах — слідах нічного дощу. Від раннього снігу на тротуарах залишилися лише брудні спогади. Софі замугикала під носом сентиментальне танго «Ich hab dich einmal geküsst»[8] і вийшла до передпокою. Марта була на базарі, Адальберт насипав вугілля до льоху, Арґос куняв під дверима. Софі не могла надивуватися красі цього сонного ранку. Вона ще й зараз відчувала вранішні поцілунки й дещо грубуваті пестощі чоловіка, ще й зараз її вуста смакували хрумку скоринку булок, куплених у Фромля, а її гладенька шкіра ніби відгукувалася на приємне тепло трояндової купелі. Вона вирішила поділитися з Елізабет своєю нестримною радістю. Софі сіла до крісла в передпокої й набрала номер подруги. Вона наперед раділа, що зможе досхочу нащебетатися з Елізабет.

— Алло? — почувся нетерплячий голос Елізабет.

— Доброго ранку, люба, я хотіла тобі розповісти, як мені гарно, — Софі перевела подих. — Ебергард сьогодні вранці поводився так, наче це наша перша шлюбна ніч. Був несміливий, обіймав мене так пристрасно, наче це востаннє. Був одночасно сильний і трішечки brute,[9] якщо ти розумієш, про що я…

— То й добре. — зітхнула Елізабет. — Аби цей стан тривав якнайдовше. Боюся, люба, що це просто чергова вершина, після якої ти знову опинишся в темному похмурому проваллі.

— Найтемніші урвища ніщо порівняно з такими вершинами, — замріяно мовила Софі. — Крім того, Ебі дещо мені обіцяв. Він покине пити й проводитиме зі мною вечори. Не полишить мене ані на мить. Сподіваюся, він дотримає обітниці.

— Ти ж знаєш, моя люба, що коли опинишся в біді, можеш на мене розраховувати. Пам'ятай, якщо цей твій чоловіченько знову тебе принизить, я до твоїх послуг. Я завжди чекатиму на твій дзвінок, незалежно, щаслива ти чи засмучена.

— Спасибі тобі, Елізабет. Якщо він мене скривдить, я зустрінуся з тобою і з бароном. Помщуся йому. Після помсти я почуваюся чистою внутрішньо. Моє серце стає тоді таким невинним, що я не можу гніватися й прощаю його. — Софі тихо засміялася. — Уяви собі, що ці розпусні речі, які ми виробляли, зробили з мене таку собі доброчесну християнку. Без цього я була б злючою, знервованою, замкнутою в собі Hausfrau[10]…

— Я рада, що ти сприймаєш це як терапію. Ох, це жахливо. Софі, але я хотіла б колись повторити ще раз те, що ми робили в барона… — голос Елізабет затремтів. — Тобто я бажала, щоб у тебе не складалося із чоловіком… Ах, це жахливо…

— Прошу тебе, припини!

— Не можу припинити, — Елізабет розплакалася. — Бо тепер, якщо я скажу тобі щось погане про Ебергарда, ти подумаєш, що я говорю неправду, що мені йдеться лише про повторення понеділка. А я не можу промовчати, коли знаю, що тобі заподіяно кривду… А крім того, ти негарно зі мною поводишся. Вчора ти почувалася скривдженою, тебе вразило, коли сторож сказав, що той Смолож стежить за нами, а сьогодні вранці віддалася чоловікові… Виявляється, тобі не потрібна жодна психотерапія!

— Ну, ти не повинна почувати докорів сумління, — у Софі розболілася голова від слів подруги. Відчула, як у ній закипає злість. — Не розумію, про що тобі йдеться. Ти чіпляєшся, бо я сьогодні була щаслива, а ти завжди нещасна, і не маєш нікого, з ким тобі було б добре й безпечно? Окрім того, наскільки я пригадую, Смолож запитував про тебе й твоїх коханців, а не про мене. Тож я не можу сердитися на Ебергарда, що він за мною стежить, бо не знаю цього напевно.

— Помиляєшся, — вигукнула Елізабет, — якщо думаєш, що Мокк за тобою не стежить. Увечері він зустрічався із цим чоловіком, Смоложем, у ресторані. Я знаю про це від барона.

— Ну, то й що, — глузливо мовила Софі. — Смолож його підлеглий. Він може зустрічатися з ним, де захоче.

— Ти нічого не розумієш! Вислухай мене уважно. Моріц заплатив одній жінці з того ресторану, щоб вона їх підслуховувала. Вона чула небагато, але дещо запам’ятала. Знаєш, які слова повторював цей підлеглий? Хочеш знати?

— Так, — Софі відчула, як земля наче втікає з-під її ніг. — Я хочу знати.

— Цей чоловік кілька разів повторив «ваша дружина», — Елізабет аж захлиналася від обурення. — Зрозуміла? Вони говорили про тебе. Смолож стежив за тобою й доповідав про те, що бачив учора.

Софі також захлинулася й поклала слухавку на столик. Ранок був так само чудовим, як і хвилину тому, Арґос спокійно спав, сонце ані на мить