Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Я не боюся вас! — раптом вибухає Зависляк.— Нікого не боюся! Балча теж! Досить, пся крев, послужництва. Семене! — наступає на приятеля, що повертається до столу.— Пахолку, пришийхвосте, так і передай своєму добродію. Семене...— голос його заламується, м’якшає, і логіка пияцького почуття вмить змінюється:— Ти найкращий, тобі одному подарую все, братом будеш мені, хочеш? — Наливає у дві склянки: — Семене, випий зі мною за любов.

Семен одмахується коротким жестом.

— Не хочеш?

— Самогонка.

— Самогонки за кохання не вип’єш? За Павлинку?

Знову тільки мовчазний жест відмови.

— А за ту, із міста, що її ліжко волік, випив би?

Семенові очі звужуються. Ствердно киває головою.

— А за твого коменданта, що буде на тому ліжкові спати,— теж випив би?

На Семенових губах — тінь усміху. І притакування.

— Чорне твоє піднебіння, Семене! Ти! Я вас обох прикінчу!

Замахується на Семена пляшкою. Зрипують сінешні двері. Семен інстинктивно затуляється гітарою — бренькіт струн. Януарій бачить, хто ввійшов. Мимохідь підмічає глузливий, недовірливий півусміх Макса. За частку секунди змінює кут кидка. Пляшка розбивається об одвірок, поряд з головою Балча.

— Пощастило тобі.— Балч підходить до коновки в кутку, нахиляється, шукає на лаві черпак. Троє рибалок, обминаючи його півколом, вилітають з хати. Налякана Павлинка причиняє двері до сусідньої кімнати, стає між Балчем і Януарієм. Балч лагідно відводить її вбік. З повним черпаком підходить до садівника й плюскає йому в обличчя водою.

— Протверезився? — питає тихо, майже співчутливо.

Януарій щулиться, вбирає голову в плечі.

— Що таке?

— Слухати треба, Януарію. Марш до роботи.

Януарій слухняно тупцює до дверей. Семен, зітхнувши, вішає гітару на цвях біля вікна, але Балч жестом показує, що може лишитися. Сам іде слідом за Зависляком.

Агнешку, яка повернулася з кузні, вітає з темряви сонне, жалібне скигління Флокса. Та долітає воно не з ліжка, де залишила була оте собача, а з кутка біля дверей. Не плач, Флоксе, немає для тебе часу. Мушу ж я, врешті, якось влаштуватися.

Дівчина шукає по стінах вмикач, намацує його за ліжком. Запалює світло. Тільки зараз, при світлі, завважує непомітні, бо побілені, плоскі, без заглибини в стіні, двері. Містяться вони якраз навпроти дверей у клас і заставлені її ліжком. Обережно пробує клямку — замкнуті. Здвигує плечима. Може, це зрештою й краще. Єдиний вхід, через клас, був би не дуже зручним. Якщо приїдуть гості... Приїде гість... Стій! Це — не сьогодні. Вирішено. Треба буде спитати про ключ од цих дверей.

Благородна Павлинка! Флокс лежить на солом’янці, засланій кролячою шкуркою, біля солом’янки — дві мисочки, одна з рештками галушок, друга з водою — розкіш! А на стільці — її картаті штани та куртка — отож і це в порядку. Знадобилася б шафа. Та поки вистачить і цвяхів у стіні. Агнешка розпаковує несесер, розкладає на бляшаній оправі вмивальника всякий жіночий дріб’язок, серед якого багато порожніх пляшечок з-під ліків. Роздягається: треба ж умитися. За вікном шурхіт кроків. Агнешка затуляє нижні шибки своїм попліновим плащем. Шукає в несесері рушник, натрапляє на альбом з фотокартками. Важко зітхнувши, перегортає його. На одному із знімків — семирічний хлопчик і підпис: «Любій сестричці — Кшись». На іншому — група учнів, дівчат і хлопців, під транспарантом з написом: «Ми з «Колумба». У центрі — Агнешка; тримає в руках предмет, який не можна роздивитися на такій маленькій фотокартці. Але вона знає й пам’ятає. Прощальний день, прощальний знімок, і то дарунок їй на спогад — від усіх. Любий спільний дім, добра велика родина. Де ви всі зараз у цю хвилю? Чи хтось згадує про мене? Ти? Але хай тільки на мить промайне перед очима той наступний знімок з двома засмаглими від сонця постатями на морському піску. Перегорнімо аркуш. А на новому — маленька, скромна могилка. Кшись. Ті пляшечки з-під ліків. Досить. Щось лоскоче в горлі, застерігає себе Агнешка. Зовсім розкисла. І проковтнула зрадливий пекучий клубок. «Колумба» все ж треба десь гарно прилаштувати. Розкриває кретонову саковку і виймає майстерно виготовлену модель знаменитого вітрильника. Стає на стілець і силкується причепити його біля лампочки. Яскраве світло ріже очі. Відставляє суденце, накидає на плоский абажур свою барвисту косинку. У верхній частині шибки понад плащем помічає чиєсь обличчя — здається, це той розумник Юр Пащук. Розлючена, показує йому язика — і обличчя сахається від шибки. Гасить світло і починає митися навпомацки. У вікні спалахує кружечок електричного ліхтарика. Промінчик ковзнув по її оголених плечах. Чуються кроки, шепіт і побуркування, згодом — якесь шамотіння і глухий голос Семена:

— Ану геть, стерво!

І нарешті тиша. Ненадовго однак. У таємничих дверях за ліжком якесь обережне шкрябання. І ось крізь отвір у замку сочиться смужка світла. Агнешка відкидає рушник, спирається на ліжко і зазирає в замкову щілину. Нараз двері розчахнулися, і Агнешка опиняється в обіймах Балча.

Виривається і відбігає в глиб кімнати, зшарпує з вікна плащ і накидає на себе. Світло з відчинених дверей перетинає ліжко, і, зламане