Читати книгу - "Темна матерія"

Я лежу там не знати скільки часу, і здається, що мине вічність, перш ніж я зможу віддихатись.

Нарешті мені вдається сісти.

Ніч прохолодна, і вітер, який дме з озера, розхитує навколишні дерева й жене хвилі осіннього листя на бейсбольний майданчик.

Я спинаюся на ноги, спраглий, втомлений, і намагаюся осмислити все, що сталося зі мною за останні чотири години мого життя, але мій мозок не в змозі зараз аналізувати інформацію.

Я виходжу з бейсбольного поля і опиняюся в робітничому Південному окрузі Чикаго.

Вулиці порожні.

Квартал за кварталом — мирні тихі будинки.

Я проходжу півтора кілометра, може, більше, потім зупиняюсь на безлюдному перехресті ділового району, спостерігаючи за прискореним у нічний час циклом світлофора наді мною.

Головна вулиця за два квартали звідси, а тут взагалі немає ніяких ознак життя, хіба що якийсь занюханий бар по той бік вулиці, у вікнах якого блимають логотипи трьох «найуживаніших» марок пива. Коли звідти вивалюється очманіла компанія в хмарі диму й п’яному варняканні, здалеку з’являються фари першого за останні двадцять хвилин автомобіля.

Таксі, на якому горить знак «Кінець робочого дня».

Я виходжу на перехрестя і стаю у світлі світлофора, розмахуючи руками. Наблизившись, таксі гальмує і намагається об’їхати мене, але я ходжу перед ним, стараючись увесь час триматися прямо перед його бампером, змушуючи його зупинитися.

Розлючений водій опускає вікно.

— Якого дідька ви робите?

— Мені треба їхати.

Таксист сомалієць, його тонке, мов лезо, бородань, він дивиться на мене через величезні окуляри з товстими скельцями.

Він каже:

— Уже друга година ночі. На сьогодні я закінчив. Більше не працюю.

— Будь ласка.

— Ви вмієте читати? Подивіться на знак, — він плескає рукою по даху автомобіля.

— Мені треба дістатися додому.

Вікно починає підніматися.

Я лізу в кишеню, дістаю пластиковий мішечок з моїми особистими речами, розкриваю його й показую йому затискач для банкнотів.

— Я можу заплатити вам більше, ніж...

— Геть з дороги.

— Я плачу дві ціни.

Вікно зупиняється за п’ятнадцять сантиметрів від верхньої частини дверей.

— Готівкою?

— Готівкою.

Я швидко проводжу великим пальцем по стосику банкнот. До Північного округа можна доїхати за 75 доларів, і в мене вистачить на подвійну оплату.

— То сідайте, якщо ми вже їдемо! — кричить він.

Кілька завсідників бару помітили, що таксі зупинилося на перехресті. Вони кидаються в наш бік, гукаючи мені, щоб я притримав машину.

Я закінчую підбивати свій баланс — 332 долари і три задавнені кредитні картки.

Я всідаюся на заднє місце й кажу, що мені треба на Логан-сквер.

— Це ж сорок кілометрів!

— Так я ж плачу вдвічі більше.

Він дивиться на мене в дзеркало заднього виду.

— Де гроші?

Я відраховую 100 доларів і кладу їх на переднє сидіння.

— Решта, коли доїдемо.

Він хапає гроші й пригазовує через перехрестя повз п’яниць.

Я розглядаю вміст затискача банкнот. Під грошима й кредитними картками ще лежить водійське посвідчення штату Іллінойс з моєю фотографією, яке я не бачив, пропуск у тренажерний зал, де я ніколи не був, і картка медичного страхування від перевізника, котрою я ніколи не користувався.

Таксист потай позирає на мене у вікно заднього виду.

— У вас була погана ніч.

— А що, дуже видно?

— Я думав, ви п’яний, та наче не схоже. Одяг порваний. Обличчя в крові.

Я теж, мабуть, не захотів би підвозити такого, як я, котрий стоїть на перехресті о другій ночі, схожий на бомжа і божевільного.

— У вас проблеми, — каже він.

— Точно.

— А що ж сталося?

— Та я і сам до пуття не знаю.

— Я відвезу вас до лікарні.

— Ні, я хочу додому.

Ми мчимо на північ порожньою федеральною трасою, обрій невпинно насувається. З кожним кілометром я відчуваю, як до мене поступово повертається здоровий глузд, бо мене зігріває сама думка про те, що скоро я буду дома.

Даніела допоможе мені розібратися в усьому, що відбувається.

Таксист припарковується через дорогу від мого особняка, і я плачу йому обіцяну решту.