Читати книгу - "Краще сидіти вдома..."

— Лови! — наказав один абукрабик іншому.

— Сам лови! — відповів той і втяг очі в панцир. — Це істота з Незнайомого світу, і літає вона, як птерод.

У дверях з’явився третій.

— Довго возитесь! — прошипів він.

Абукрабики розчепірили клішні й спробували мене збити, та це їм не вдалося.

— Без енерної сітки не обійдемося, — сказав перший, — вона вертка.

— Дурниці! — розсердився третій і спробував схопити мене клішнею за ногу, але я її піджала, і він схопився за звисаючий з-під куртки котячий хвіст.

— Няу! — басом заревів Васько.

Абукрабики заціпеніли. Тоді я осміліла й спікірувала на них з-під стелі, наслідуючи котячий крик. Абукрабики кинулися врозсип, ми з Васьком продовжували лементувати дуетом. Нарешті, вороги безладно відступили, залишаючи залу ультуни.

Я погладила сіру Васьчину голову і запитала:

— Далі що? Зараз абукрабики приведуть Абукраба, який не боїться котячого нявчання й має чотири клішні. Що далі?

Ультуновий Васько промовчав так само, як його земний побратим… Ультуновий?

Якщо Абукраб дорожить ультуною, зараз я йому влаштую делявування. Випущу її побільше, нехай потім ловить свій зелений туман!

Як тільки я це вирішила, мої кросівки відразу торкнулися підлоги. Шкода, що Тайфун не подарував мені цей вахтовий жетон ще на Землі, ото можна було б політати…

Кран відкручувався туго, але відкручувався. Незабаром з нього заструменів зелений димок, спочатку тоненькою цівкою, потім товстішою…

«Тиск високий», — згадалися мені слова Абукраба. Добре, коли тиск і справді був надто високий, щоб ультуна зірвала кран, вирвалася назовні й понеслася до поверхні, змітаючи все на своєму шляху! Мені просто зримо уявилося, як тріщать стіни сховища й ультуна вислизає, повертається у свій Дружній світ, де без неї вибухають планети!..

З коридору почувся неквапний тупіт, у зал просунулася туша Абукраба. Він важно схрестив клішні й хотів щось сказати, але раптом троє очей здивовано хитнулися в різні боки, а клішні опустилися. Я обернулася й побачила, як по стіні повільно побігла тріщина, з якої відразу поліз зелений туман. Зелена хмара усе збільшувалася й збільшувалася, а тріщина усе ширшала й ширшала, і тихий свист ультуни поступово перейшов у грізне ревіння. А потім Абукраб зник, а мене кинуло на підлогу. Жалібно нявкнув придавлений Васько й упився пазурами мені в живіт. Нас тягло коридором, бо навіть вахтовий жетон не міг згасити люті ультуни, що сказилася. Нас шбурляло об стіни, але болю не було: удари пом’якшував адаптаційний скафандр. На якомусь повороті я втратила Васька, а потім пролунав страшний гуркіт!

Тиша. Я пролежала, уткнувшись носом у підлогу, напевно, хвилин десять, поки не зрозуміла, що навколо ні звука. Тоді я підвела голову й побачила, що лежу перед купою уламків, які підіймаються майже до самої стелі. І тільки під стелею чітко виднілася щілина. Виділялася, бо світло, що проникало з неї, було не блідо-зеленуватим, як у коридорі, а яскраво-білим.

Я встала й полізла на цю гору уламків, бо дуже хотіла нарешті вибратися з коридору з його абукрабиками й зеленим туманом, що перетворюється на вихор.

За уламками виявилася намертво заклинена кабіна ліфта, над якою зіяла шахта, що тяглася вгору. Саме діра над кабіною пропускала те біле світло. Мабуть, ультуна пробила стінку шахти ліфта й пішла вгору, викинувши в простір інші кабіни.

Задерши голову, я спробувала прикинути відстань до поверхні, але в мене нічого не вийшло, тільки голова запаморочилася. Я ж не альпініст. Поки стояла, заплющивши очі, з-під уламків почулося виразне: «Няв!»

Наступні п’ятнадцять хвилин я длубалася в купі сміття, намагаючись відшукати ультунового кота, який не схотів відправитися в Дружній світ і тепер волав десь унизу. У процесі пошуку купа раптом заворушилася, і над нею здійнялася рогата голова. Голова подивилася на мене великим опуклим оком і відкрила пащу…

Не пам’ятаю, як зіскочила з купи й опинилася на кабіні ліфта. Далі бігти було нікуди, і я з жахом чекала, що зараз у шахту просунеться потворна морда з короткими ріжками над низьким чолом, але нічого не відбувалося. Тоді мені чомусь подумалося, що це Тайфун, він хотів сказати щось, а я злякалася, як дитсадівка…

Я потихеньку вибралася із шахти й встала навшпиньки, намагаючись заглянути наверх. Голова лежала на уламках і тьмяним незрячим оком дивилася в стелю.

Тут я повелася зовсім погано: піднявшись на уламки, обхопила рогату голову руками й заревіла найганебнішим чином. Плакала б, напевно, ще й досі, але зненацька над самим вухом пролунав шепіт перекладача:

— Черв’яки солоної води не люблять.

До чого тут черв’яки? Я підвела голову й огляділася: здається, лівіше від рогатого звіра щось рожевіє. Кинулася туди: щупальце! А перекладач знову шепоче:

— Я тут ледве не задушив твого нового кота.

Лишенько, як я кинулася витягати це щупальце! А перекладач завив над вухом:

— Легше, легше, відірвеш!

Не знаю, скільки довелося розгрібати Тайфуна. Довго. Він справді виявився засипаний майже поруч із Васьком. Кіт, до речі, виліз сам.

Рожевими в Тайфуна залишилися тільки щупальця, а сам він став сірим, як миша, та й щупалець залишилося небагато. Із семи очей уціліли тільки чотири, інші затяглися сірою плівкою, на тулубі — рвані рани, ніби собаки гризли. Загалом, картина невесела.