Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Я глибоко вдихнула та знову скористалася своєю зброєю — «ванасталем». Гадаю, Дракон був би майже задоволений мною, бо кожен склад був вимовлений з гостротою щойно заточеного клинка. Вони позадкували геть від мене, щойно довкола мене закрутилися чари, такі яскраві, що порівняно з ними потьмянів навіть камін. Коли вони розвіялись, я була на кілька дюймів вищою та сміховинно величною у придворних чобітках на підборах і вбранні королеви в жалобі — літнику з чорного оксамиту, облямованого чорним мереживом і вишитого маленькими чорними перлами, що різко виділявся на тлі моєї шкіри, яка півроку не бачила сонця; пишні рукави довкола моїх рук охоплювали золоті стрічки. А на літнику був іще чудніший блискучий кожух із золотого й червоного шовку, оздоблений довкола шиї чорним хутром і перехоплений золотим поясом на талії. Моє волосся було зібране в сітку із золотого шнура та маленьких твердих коштовних камінців.

— Я не дурна, та й не брехуха, — сказала я, — а якщо я й не можу нічим зарадити, я принаймні можу щось зробити. Знайдіть мені воза!

Звісно, пішло на користь те, що ніхто з них не знав, що це заклинання було простою примовою та що ніхто з них не бачив багато чарів. Я їх не просвітила. Вони запрягли чотирьох коней у найлегші сани, які мали, та помчали мене добре второваною річковою дорогою в моїх дурнуватих (але теплих!) шатах. Поїздка була швидкою та незручною — тривожним польотом крижаною дорогою, але не була достатньо швидкою чи незручною, щоб я не замислювалася про те, як мало в мене надії зробити щось, окрім того, щоб умерти, до того ж геть безглуздо.

Борис запропонував повезти мене; таке почуття провини я розуміла без жодного слова. Взяли мене — не його дівчинку, не його доньку. Вона перебувала в безпеці вдома, можливо, була посватана або вже й заручена. А мене взяли менш ніж чотири місяці тому, і ось вона, я — вже невпізнанна.

— Ви знаєте, що сталось у Дверніку? — запитала його я, скрутившись калачиком ззаду під горою ковдр.

— Ні, поки що жодної звістки, — відповів він через плече. — Сигнальні вогні лише щойно запалили. Вершник буде на дорозі, якщо… — він зупинився. Він хотів був сказати: «Якщо було кого послати верхи». — Гадаю, ми зустрінемося з ним на півдорозі, — закінчив він натомість.

З важкими кіньми мого батька та його великим возом улітку до Дверніка від Ольшанки треба було їхати цілий довгий день із перервою опівдні. Але дорога посеред зими була вимощена снігом завглибшки у фут, майже затверділим від морозу та трішки припорошеним зверху; погода ж була ясна, а на конях були тверді підкови для льоду. Ми все летіли крізь ніч, і за кілька годин до світанку ми змінили коней у селі Вьосна, не зупинившись як слід: я навіть не вилізла із санчат. Там не ставили запитань. Борис лише сказав: «Ми їдемо до Дверніка», — і на мене поглянули з інтересом і цікавістю, але без жодного сумніву і, звісно, геть не впізнаючи. Доки запрягали свіжих коней, жінка конюха вийшла до мене зі свіжим м’ясним пирогом і склянкою гарячого вина, щільно загорнувшись у товстий хутряний плащ.

— Не зігрієте собі руки, моя пані? — сказала вона.

— Дякую, — ніяково відповіла я, почуваючись самозванкою та наполовину злодійкою. Попри це, я все одно зжерла пиріг за десять разів, а опісля випила вино — головно тому, що не могла вигадати, що ще з ним можна зробити, аби нікого не образити.

Від нього мені замакітрилось у голові, і мене розвезло, світ став м’яким, теплим і затишним. Я відчула, що хвилююся значно менше, а це означало, що я перепила, та я все одно була вдячна. Борис поїхав швидше, зі свіжими кіньми, і, проїхавши вперед ще годину, коли небо перед нами осяяло сонце, ми побачили вдалині чоловіка, що плентався дорогою пішки. А коли ми підійшли ближче, виявилося, що це взагалі не чоловік. Це була Кася, у хлопчачому одязі та важких чоботях. Вона підійшла просто до нас: до Дверніка прямували лише ми.

Вона схопилася за санчата збоку, задихаючись, сяк-так зробила реверанс і, не зупиняючись, сказала:

— Воно в худобі… воно взяло всю худобу, а якщо вона вчепиться зубами в людину, то воно забирає і її. Ми здебільшого тримаємо її в загоні, не випускаємо її, та для цього потрібні всі чоловіки до останнього… — а тоді я потягнулася із купи ковдр до неї.

— Касю, — промовила я, задихаючись, і вона зупинилася. Вона поглянула на мене, і ми одну довгу мить дивились одна на одну в цілковитій тиші, а потім я сказала: — Мерщій, поквапся та залазь, я тобі на ходу розповім.

Вона залізла й сіла поруч зі мною під купою ковдр на санчатах; із нас вийшла до смішного несподівана пара, вона — у брудному грубому домотканому полотні, в одязі свинопаса, довге волосся запхнуте під шапку і грубу куртку з овчини, а я — у своїх оздобах; разом ми мали такий вигляд, наче це фея-хрещена раптово з’явилася Маші, яка вигрібала попіл з вогнища. Та наші руки все одно міцно тримались одна за одну, вірніші за будь-що інше між нами, а поки санчата неслися вперед, я базікала про геть незв’язні подробиці історії в цілому — про перші дні жалюгідного колупання, про довгі млосні тижні, коли Дракон уперше почав змушувати мене чаклувати, про уроки з того часу.

Кася так і не відпустила моєї руки, а коли я нарешті, затинаючись, розповіла їй, що можу чаклувати, вона сказала:

— Я мала знати, — мені аж дух вилетів і я втупилася в неї. — З тобою завжди коїлися дивні речі. Ти йшла до лісу та поверталася з плодами не за сезоном або квітами, які більше ніхто не бачив. Коли ми були маленькими, ти завжди оповідала мені історії, що їх тобі розказували сосни, доки одного разу твій брат не посміявся з тебе, ніби ти прикидаєшся, і ти перестала. Навіть те, який неохайний у тебе завжди був одяг — ти не могла би так забрьохатись, якби старалась, і я знала, що ти не стараєшся, ти ніколи не старалась. Я якось бачила, як одна гілка потягнулася та зачепила твою спідницю, справді просто потягнулась…

Я відсахнулася, виразила звуком незгоду, і вона зупинилась. Я не хотіла про це чути. Я не хотіла, щоб вона говорила мені, ніби чари були тут весь час, а отже, від них було не втекти.

— Вони не надто для чогось придатні, крім того, щоб залишати мене неохайною, якщо вони роблять саме це, — промовила я, намагаючись говорити несерйозно. — Я прийшла лише тому, що його