Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

 — Так ось звідки з'являються ці Невпізнані Літаючі Об'єкти. — Гарун здавався ошелешеним. — Їм треба одного — ласощів.

Аж тут на балконі запанувало якесь сум'яття. Принц Боло і генерал Фоліант на мить зайшли в приміщення, відтак повернулися й оголосили, що ґупізирянський патруль на прикордонні зі Смугою Сутінків, сподіваючись здобути інформацію про місцезнаходження принцеси Бачет, заарештував чужинця (дуже підозрілу особу), який не міг достатньо чітко пояснити, хто він такий і з якою метою він там перебував.

 — Я першим допитаю шпигуна, особисто! — вигукнув Боло, і хоч генералові Фоліанту така ідея була вочевидь не до шмиги, він все ж таки не заперечував. Четверо Сторінок вивели на балкон чоловіка в довгій блакитній нічній сорочці із зв'язаними за спиною руками й мішком на голові.

Коли зняли мішок, Гарунова нижня щелепа відвисла, а шоколадка випала з руки.

Чоловік, що стояв і тремтів на палацовому балконі між принцом Боло й генералом Фоліантом, був Гарунів тато — казкар Рашид Халіфа, нещасний Шах-Казна-Що.

Після повідомлення про «шпигуна-землянина» Садом Утіх прокотився гомін жаху; коли ж бо «шпигун» відрекомендувався «простим казкарем і давнім клієнтом вашої служби з підведення Оповідної Води», то загальному обуренню не було меж. І Гарун рішуче спробував протиснутися крізь юрбу. Безліч очей підозріло зиркали на ще одного Землянина, також у нічній сорочці, який, протискуючись крізь юрбу, штовхався й мав дуже схвильований вигляд. Гарун пробирався сьомою терасою Саду Втіх, прямуючи до палацового балкона, і скрізь чув невдоволене бормотіння ґупізирян: «Наш клієнт! І як тільки він міг нас зрадити й перейти на бік чупвалів? А сердешна принцеса Бачет, що вона комусь лихого заподіяла? Ну, співала, правда, кепсько, що й перетинки у вухах могли полопати. І вродливою її не назвеш. То й що? Ну не можна вірити тим землянам, і квит». Гарун, з кожною хвилиною стаючи сердитішим, ще наполегливіше протискався через юрбу. На п'яти йому наступав Якщоб-Джин Води, кажучи:

 — Зажди, хто терпен, той спасен. Ніщо ж бо не горить?

Однак Гаруна нелегко було зупинити.

 — А що ґупізиряни роблять зі шпигунами? — роздратовано крикнув він Якщобу. — Ви ж не вириваєте у них нігтів, один за одним, аж до цілковитого зізнання? Ви ж бо не вбиваєте їх повільно й болісно, і швидко не вбиваєте — мільйоном вольтів на електричному стільці?

Джин Води (як і всі ґупізиряни, що почули таке) мав нажаханий й ображений вираз обличчя.

 — Звідки така кровожерливість? — вигукнув

Якщоб. — Дурниці, та й годі, ніколи такого не чув.

 — А що ж тоді? — допитувався Гарун.

 — Не знаю, — дихав Якщоб важко, намагаючись не відставати від цілеспрямованого хлопця. — Раніше у нас не було шпигунів. Можливо, дамо йому доброго прочухана. Або ж поставимо в куток. Або ж змусимо тисячу й один раз написати «Я більше не шпигуватиму». Ні, це вже занадто суворе покарання.

Гарун не відповів, бо вони дісталися до самісінького палацового балкона. І він на весь голос закричав:

 — Тату! Що ти тут робиш?

Кожен ґупізирянин з подивом витріщився на нього, а Рашид Халіфа (який усе ще тремтів від холоду) був не менш спантеличений.

 — О Господи праведний, — промовив він, несхвально хитаючи головою. — Юний Гаруне, ніколи не знаєш, чого від тебе чекати.

 — Він не шпигун, — крикнув Гарун. — Він — мій тато. Він утратив Дар Базікати.

 — Так, таки так, — промовив Рашид понуро, клацаючи від холоду зубами. — А ти давай, говори побільше, всьому світові розкажи про це.

Принц Боло наказав одній зі Сторінок відвести Гаруна та Якщоба до королівських покоїв усередині палацу. Сторінка, на вигляд не старша від Гаруна, відрекомендувала себе як «Лепетун», що виявилося дуже поширеним як дівчачим («Лепетуха»), так і хлопчачим іменем серед ґупізирян. Лепетун мав на собі прямокутну туніку, на якій Гарун прочитав текст оповіді під назвою «Боло й Золоте Руно».

«Дивно, — подумав він собі, — а мені дотепер здавалося, що героєм тієї оповіді був хтось інший».

Коли вони крокували заплутаними коридорами королівського палацу, Гарун зауважив, що багато Сторінок були одягнені у дещо знайомі оповіді. На одній із сторінок була казка «Боло і Чарівна Лампа», на іншій — «Боло і Сорок Розбійників». Також була Сторінка з казкою «Боло-мореплавець», «Боло і Джульєта» та «Боло у Країні Чудес». Гаруна це дуже бентежило, й він запитав Лепетуна про тексти на одностроях, на що одержав відповідь:

 — Це не найкращий час для дискусій про моду. Достойники країни Ґуп збираються допитати твого батька й тебе, а ти своєї правиш.

Однак Гарунові здалося, що запитання все ж таки зачепило Лепетуна, бо він аж залився рум'янцем.

«Ну що ж, усьому свій час», — сказав собі Гарун.

У Тронній Залі Палацу казкар Рашид саме розповідав принцу Боло, генералові Фоліантові, спікеру й Моржу, як він потрапив у їхню країну. (А от король Торохтій покинув їх, оскільки нездужав через надто велику тривогу за