Читати книгу - "Крути 1918"

9

Промова Симона Петлюри на політичній нараді 26 листопада 1919 року. Цит. за: Симон Петлюра. Вибрані твори та документи; Всеукр. т-во «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, Укр. б-ка ім. С. Петлюри в Парижі, Фундація С. Петлюри в Канаді. — Київ: Довіра, 1994. — С. 164—165.

Розділ 9. Січень 1918-го. Початок

— …Хто піде з нами на фронт — підходь до помосту!

Слова Петлюри умить змінили все довкола — принаймні для Валерки, Володі… Та й для багатьох інших — щойно Петлюра замовк, як до помосту почали підходити люди: молоді чоловіки, старші, геть старі… Гімназисти й студенти, робітники і селяни, містяни…

Хтозна-звідки взявся стіл, і офіцер у сірій польовій формі почав записувати імена добровольців. Навіть тут утворилася тиснява — але, на диво, ніхто не кричав один на одного, не намагався випхнути суперника.

Нарешті настала черга студентів, що пробилися до столу.

— Записуйте: студенти Андрій Савицький, Валерій Гойда, Володимир Засуха…

Офіцер невдоволено поморщився, до того ж перо дряпало і рвало папір. Та хіба можна таких хлопців у солдати записувати? Пропадуть же, в першому ж бою загинуть, хоч як їх учи. Окрім того, немає часу вчити — червоні все ближче, а частини, що повинні захищати Київ, подейкують, дорогою розпорошилися. «Боягузи… Навоювалися вони!..» Та вголос офіцер, звісно, цього сказати не міг. Лише звів очі й мовив неголосно і вагомо:

— Не поспішайте! По одному… Факультети називайте! І міста!

Першим слухняно підійшов Валерка.

— Валерій Гойда, юридичний факультет. З Полтави я.

Офіцер, зітхнувши, записав. Що у нього на думці, зрозуміти міг кожен. Хлопці рвались у бій, і не в його владі, та й не по совісті було зараз тримати їх.

— Наступний! — буркнув офіцер.

— Володимир Засуха, медичний факультет.

— Звідки?

— З Чернігова.

«Земляк… Може, я навіть знаю його родичів». Офіцер занурив перо в чорнильницю і підсунув Володі аркуш, де тільки-но записав його ім’я.

— Розпишіться. Так, тепер ти… Гойда.

Валерка забрав перо у Володі й черкнув по аркушу. Кілька крапель чорнила бризнули вбік. А втім, зараз нікому не було діла до каліграфії та краснопису.

— Наступний! — так само буркнув офіцер.

Він підвів очі й побачив перед столом високого худезного хлопця. Чистий погляд, якийсь нетутешній вираз обличчя. «Семінарист… Чи півчий у храмі… Господи, зовсім же хлопчик. Ні, тобі вже точно нема чого робити в окопах!»

— Неповнолітніх не беремо, — пробурмотів він.

Та цей найвищий семінарист, замість того щоб похнюп­лено піти від столу, залишився й гордо випростався.

— Я повнолітній, вчора день народження був!

— Гаразд… Фах який?

Тепер уже хлопець опустив очі.

— Я співаю. У хорі, в Кирилівській церкві…

Офіцер не здивувався з того, що вгадав, — досвід є досвід. Кого ще можна чекати тут, на майдані, окрім містян? Де тут узятися справжнім воякам, що пройшли не одну битву… Та й не підуть добровольцями ті, хто бачив кров і знає, яка безжальна битва. Втекти — втечуть, а в добровольці… Ні, це неможливо. Офіцер записав ім’я високого хлопця і простягнув перо, щоб той розписався.

— Ну й військо… — І, зітхнувши, мовив трохи гучніше: — Наступний!

Задоволені Володя й Валерка, почуваючись бувалими вояками, повернулися до Андрія.

— А ти? Чому не записався?.. Я навіть ім’я твоє продиктував панові офіцеру…

Андрій усміхнувся.

— А я й не мав наміру записуватись. Ти ж знаєш — я пацифіст.

— Навіть зараз? — здивувався Володя. Він багато разів чув від друга ці слова, проте не міг не здивуватися з того, що Андрій не змінив своїх поглядів. У небезпеці місто, краї­на, їхні життя, а він…

— І зараз, і завжди. Я картограф, ти, Валерко, лікар, наш Володя — юрист! Ми люди мирних професій. Кому потрібні юридичні крутії на полі бою?

Володя, певно, не вірив власним вухам.

— То, виходить, ти не з нами? Але ж «Неминуче прийми гідно…»

Андрій заперечно похитав головою. Як же йому набридли ці нескінченні суперечки!

— Із Сенекою не сперечатимусь. Я все життя сперечаюся з військовими — братом і батьком. Тож дякую, ні. Завжди має бути вибір!

Валерка й Володя нічого не відповіли. Андрієві слова мовби відокремили його від друзів. Можливо, якби ті мали на кілька хвилин більше, то змогли б переконати його. Але пролунала команда:

— Студенти! Усі, хто записався, — у розпорядження сот­ника Аверкія Гончаренка.

Із гурту вийшов міцний похмурий військовий у черкесці і з шаблею при боці.

Менш ніж за годину добровольці вже заходили до казарми в київській фортеці — холодне приміщення з кам’яними стінами. Вони тільки-но отримали форму, точніше те, що назвали формою, але навіть не встигли перевдягнутися. Вони до пуття ще не розгледілися, коли в приміщення сягнистим кроком увійшов той, хто від цього часу буде їхнім командиром, — сотник Гончаренко.

Першу світову Гончаренко закінчив Георгіївським кавалером і викладачем тактики в Київській школі прапорщиків. Коли в сімнадцятому на уламках імперії утворилася Українська Республіка, він восени провів українізацію своїх студентів і встиг випустити цілий курс юнкерів. А в січні, лише кілька днів тому, став комендантом куреня щойно створеної Першої Української військової школи імені Богдана Хмельницького.

Але всього цього панове свіжоспечені вояки, ясна річ, ще не знали. Зараз вони бачили перед собою високого похмурого сотника, який, у свою чергу, роздивлявся їх.

Нарешті скомандував:

— Сотня! Шикуйсь! Струнко!

Студенти, а нині воїни-добровольці, вишикувалися і спробували стати «струнко». Проте було це так незграбно, що у сотника закололо в грудях.

— Горе-вояки, — пробурмотів він і подумав, що треба їх усього вчити, а часу немає. «От лихо…»

Сотник зробив кілька кроків уздовж немолодецької шеренги:

— Няньки, тітки, мамки — скінчились! Тут — армія! Це всім зрозуміло?

Він без усмішки оглянув своє військо. Валерка в суворому погляді спробував прочитати хоч щось обнадійливе, та марно. Гончаренко тим часом продовжував:

— У мене лише тиждень, щоб навчити вас стріляти і володіти ось цим! — Він вихопив з піхов шаблю, її лезо холодно зблиснуло в промені, що невідь-як пробився крізь високі вікна казарми.

Сотник не хотів, звісно, лякати студентів, але й панькатися не збирався.

— Від сьогодні ваше життя залежить тільки від ваших умінь і дисципліни. — Гончаренко зробив іще кілька кроків уздовж шеренги і продовжив, зважуючи кожне слово: — Бойовий дух — це важливо, але треба знати, як тримати в руках зброю!

Його коротка промова падала в тишу, наче каміння в ставок. Валерка бачив, як ретельно сотник добирає слова, і відчував, як наростає в його душі нове відчуття — страх нав­піл з якоюсь дивною відвагою.

Схоже, щось подібне відчув не лише Валерка.

— А хто знає, як тримати в руках, той уже вільний?

По рівній шерензі прокотився сміх. Але Гончаренкові було зовсім не смішно.

— Хто сказав? — Він суворо оглянув своїх «вояків». — Вийти з шеренги!

Володя зробив два кроки вперед. Гончаренко зиркнув на нього і мовчки простягнув шашку. Володя взяв її і перехопив зручніше. Цей рух щось підказав сотникові. Але вірити в цю підказку той не хотів, тому іронічно кинув:

— Ну, козаче, якщо вмієш — продемонструй!

Зручніше перехопивши ефес, Володя зробив кілька рухів і випадів, зі свистом розтинаючи повітря. Потім роззирнувся на всі боки й різко замахнувся. Величезна завіса на вікні з шурхотом розгорнулася — вистачило одного руху шаблею, аби перерубати шнур, що стягував її.

Мабуть, чогось такого Володя й домагався. Принаймні він зупинився і прибрав позу, яка Валерці нагадала позу мушкетера з котрогось роману