Читати книгу - "Крути 1918"

Гімназист, якого завважив Петлюра, таки не втримався на коні пам’ятника.

— …В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, уже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності — соціалізацію землі, згідно з нашою постановою на восьмій сесії. Закон цей буде розглянуто за кілька день у повній Центральній Раді.

Рада Народних Міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих ще до початку весняних робіт через земельні комітети неодмінно відбулась…

«Чи вірить він сам у те, що читає?» — Савицький, що знав усю складність становища, не міг по-доброму не позаздрити президентові, який бачив попереду не лише біль і кров, а й світлі картини мирного завтра.

— …приписуємо встановити державно-народний конт­роль над всіма банками, які кредитами, позиками нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися головним чином на піддержку трудового населення та розвиток народного господарства Української Народної Республіки, а не на спекуляцію та різні банкові експлуатації і визиск.

На ґрунті безладдя, неспокою в житті та недостачі продуктів росте невдоволення серед деякої частини людності. Тим невдоволенням користуються різні темні сили і підбивають несвідомих людей до старих порядків. Ці темні сили хочуть знову повернути всі вільні народи під єдине царське ярмо Росії. Рада Народних Міністрів повинна рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки, до повороту старого ладу, того карати як за державну зраду.

Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом, Українська Центральна Рада підтверджує і зокрема проголошує: у самостійній Українській Народній Республіці всі нації користуються правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9 січня.

Все, що з вичисленого в цім Універсалі не встигнемо зробити ми, Центральна Рада, в найближчих тижнях, те повно довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори. Ми наказуємо всім громадянам нашим проводити вибори до них якнайпильніше, вжити всіх заходів, щоб підрахунок го­лосів закінчити якнайскоріше, щоб за кілька тижнів зібралися ці наші Установчі Збори — найвищий господар і впорядчик землі нашої — і закріпили свободу, лад і добробут Конституцією незалежної Української Народної Респуб­ліки на добробут всього трудящого народу, тепер і на будучину.

Цьому найвищому нашому органові належатиме рішити про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої Російської держави.

До того часу всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стати на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від всіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української.

Андрій слухав Грушевського мовчки. Зараз навіть якби він і спробував щось сказати, у нього б не вийшло. Тільки вчора батько розповідав, у якому важкому становищі опинилася його батьківщина. І ось тепер президент закликає захищати цю крихітну, ледь живу, зусібіч оточену ворогами державу. Як же вчинити?

Тим часом Грушевський закінчив зачитувати Універсал. Руки, що стискали аркуші з текстом, зненацька знову затремтіли. Він ступив крок назад, і замість нього на край помосту вийшов Симон Петлюра.

— Дивлячись на всіх вас тут, пригадую й упізнаю не одне ім’я та обличчя тих людей, з якими мені пощастило почати роботу й боротьбу за волю України. В тому тяжкому стані, в якому перебуває українська армія цієї хвилини, може, декому в серце закрадається думка — чи не пора, мовляв, нам сказати: «Не тратьте, куме, сили, пускайтеся на дно!» Немає більшої помилки, коли б хто з нас так подумав. Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами…9

Проте договорити йому не дали. З натовпу знову почулися голоси, грубі, гучні, різкі:

— Годі! Хай ідуть на перемовини з совєтами! Не підем воювати…

— Правільно! Напралівалісь крові!

Крики лунали дедалі гучніше, почувся свист.

— Ленін обіцяє всім землю й заводи!

— Правильно! Будемо краще сидіти по хатах!

Генерал Савицький прошепотів Набоці:

— Це провокатори. Геть знахабніли…

Але Петлюра, зробивши кілька кроків уперед, тепер уже стоячи просто перед крикунами, заговорив:

— Будемо робити наше військове діло тими силами, які ми маємо. Я знаю втому і злидні, які підточують армію, її дух і віру. Ми перейдемо на спільний котел, а таки буде наше зверху! Тільки не треба одчаю. Коли ми тут дамо собі присягу, що й далі непохитно будемо боротися, то ми переможемо… Хто піде з нами на фронт — підходь до помосту!

Володя і Валерка перезирнулися. Та Андрій уже був не тут — його гукнула Софія, яка побачила студентів за хвилину після закінчення промови президента. Поряд із Софією, як завжди, поспішали до студентів її нерозлучні подруги — Олеся і Оксана. Було видно, що ця компанія давно вже дружить і часом розуміє одне одного з півслова. Але зараз Андрій пожалів про це: йому хотілося залишитися з Софією наодинці, поговорити з нею, спробувати зрозуміти, чи підтримає вона його переконання.

— Здрастуйте, Андрію! — Дівчина простягнула для стискання руку в тоненькій рукавичці й одночасно обернулася до інших: — Здрастуйте, панове!

— Здрастуйте, Софіє! — Зараз, при сторонніх, Андрій просто не в змозі був сказати дівчині «ти». Таке звертання «сан фасон», тобто запросто, умить би видало його почуття. А допустити цього він не міг.

— Андрію, куди ж ви зникли? Обіцяли відвідати нас із матінкою… Вона й пиріг спекла — смачний такий, з малиною, Олексі дуже сподобався. Ми на вас чекали-чекали…

«Олексі пиріг сподобався… Ну й братика Бог послав!»

— Пробачте, Софіє, вчора не мав щонайменшої нагоди зайти до тебе… тобто до вас. Готувався до контрольної, власне, щойно склав її. Пан викладач замерз — інакше ще кілька годин довелося б в університеті сидіти…

— Шкода… Але ви вже склали контрольну? Можливо, зайдете до нас сьогодні?

Проте відповісти Андрій не встиг — здалеку почувся голос, який би він ні з чиїм не сплутав. Олекса, старший братик, поспішав до них. У руках він стискав тенісний м’ячик.

— Софіє, здрастуйте!

Софія простягнула руку для стискання, але Олекса, схилившись, поцілував її пальчики. Андрій здивувався власній витримці: він навіть не скрипнув зубами, побачивши це.

— Як же добре, Олексо, що і ви тут… Такий день! Такі події… Як добре, що ми тут усі зібралися! Як ваша рука?

— Дякую, значно краще! Та й м’ячик ваш чудово допомагає…

Андрій знав, що рука братові дуже болить, хоча з часу поранення сплив уже місяць.

— Панове, здрастуйте! Ну як, брате, переміг сувору пані математику?

Андрій кивнув. Понад усе йому хотілося зараз піти разом із Софією, поговорити з нею, можливо, зайти в улюблену кондитерську та побалувати дівчину чимось дуже смачним. Та, на жаль, те саме спало на думку не лише йому — трохи пригорнувши дівчину за плечі, Олекса відвів її вбік.

Софія ледь чутно засміялася. Цього Андрій стерпіти вже не міг, він кивком попрощався з приятелями й поспішив геть із майдану, де, можливо, вирішувалася доля країни і де його, Андрія, доля тільки-но зруйнувалась остаточно.

8

Тут і далі текст IV