Читати книгу - "Терези"

«Як же ви схожі з татом, – казала мама. – Все у вас має бути ідеально, що б не сталося. А ідеалу не буває, хіба вам ніхто не казав?»

Його ідеальний батько добрих півгодини, поки він лежав у ванні, просидів у випрасуваних штанах просто на порозі тераси, дозволяючи білій і пухнастій кицьці моститися у себе на колінах.

Не підставляйся більше… А більше й не треба…

Список відкатів цього місяця вражав. Утім, як і всі попередні місяці. Просто тепер його це дужче лютило.

Ніяк не наїдяться!

Як крупним мережам, так і поодиноким аптекам частину сплачених ними за товар коштів доводилося повертати назад. Переважно їх забирали ті, хто робив замовлення, наймані працівники, таємно від своїх роботодавців. Відсоток залежав від обсягів, які аптека вибирала на фірмі, і жадібності працівника. Деякі особливо вперті замовники без баснословних відкатів навідріз відмовлялися працювати. Якщо вони добре платили і могли вибирати нормальні обсяги, їм, звісно ж, ішли назустріч.

Менеджер раз у місяць виїжджав у поля і роздавав конверти.

Усе, як у всіх.

Аптеки, у свою чергу, платили відкати жадібним лікарям, які завдяки цьому скеровували пацієнтів саме до них. Фармдистриб’ютори платили за те, щоб саме їхній препарат із усіх можливих аналогів уписували в рецепт. І так далі.

Ніхто нічого нового у фармації не вигадував. Перевірені схеми працювали і працюватимуть ще довго на ринках країни.

Чому ж його це так бісить?!

Олександр ще раз уважно переглянув список, який готував головний бухгалтер разом із програмістами і передавав йому для завірення. Намагався перевіряти кожну гривню, яку змушений був витягувати зі своєї кишені. Чому ж інші власники бізнесів цього не роблять?

Висновок напрошувався очевидний. Бо їм бізнес дістався легко. Або вони вважають, що все і так працює, без їхньої безпосередньої участі.

Довіряють своїм людям, мать вашу!

А от він уже котрий день намагається не довіряти нікому.

Можливо, тому вже котрий день рівень глюкози у його крові не спішить опускатися до норми?

Хлопці пили пиво і дивилися на нього круглими очима.

Коли він уявляв собі, як було б добре мати свою команду і заробляти бабки, придумавши якийсь офігенний спосіб, то цих двох відмітав одразу.

А тут довелося вибачитись і покликати їх на допомогу. Бо більше друзів не було.

Немає в тебе більше друзів, Максе…

– Тобто ти хочеш, щоб ми слєдаками поробилися, як твій батя?

Вітьок, як завжди, брав бика за роги, а потім не знав, що з тим биком робити…

– Я приїду на машині і поставлю її через дорогу, так, щоб було видно прохідну «Конвалії». Панакото, ти сидітимеш всередині і зніматимеш на відео все, що там відбувається: хто заходить, хто виходить, хто з ким теревенить ет цетера3. Паралельно дзвякаєш мені і доповідаєш, якщо буде щось цікавеньке. Тим часом фотографуєш, ну зрозумів?

Панакота зняв задля такої справи аж два навушники.

Ще на першому курсі, зависаючи на дискотеці з одногрупниками, тоді ще Андрій Кіт познайомився з якоюсь панянкою і, танцюючи під голосний музон, спитав, як її звати. Після закінчення танцю він, вельми здивований, повернувся до своїх, а коли його спитали, що сталося, стенув плечима:

– Якось дивно вона себе назвала.

– Як?

– Панна Кота… Яка Кота?

Усі перезирнулися.

– А може, їй почулося, ніби ти питаєш, що їй замовити, і вона попросила десерт?

– Який десерт? – ще розгубленіше мовив Андрій.

– Пана-кота! – гаркнули всі одногрупники.

Прізвисько приклеїлось намертво.

– А я? Я теж хочу! – ображеним тоном заволав Вітьок.

– А ти робиш те саме вночі. Ось.

– Вночі?!

– Ну, ти ж удень на роботі.

– Ти хочеш, щоб ми цілу добу витратили на твоє розслідування?

– Лише одну добу. Я ж не кажу, щоб цілі вихідні.

– Вихідні?! – хором закричали друзі.

– Так і знав, що вам сподобається.

– А ти що робитимеш? – спитав Вітьок.

– Ага, ти що робитимеш? – підтакнув Панакота.

– Я? Слухатиму музичку, спатиму, кавусю буду пити… Я все це обробляю, сортую і вибираю потрібні мені файли! – зірвався він.

– А які тобі потрібні файли?

– Якби ж я знав… Мені не можна привертати до себе зайву увагу, тому я прошу вас.

– Не знаю, як хто, а я, до речі, втомлююсь на роботі, мені відновитися треба! – заявив Вітьок.

– Кажу ж тобі, давай я слідкуватиму вночі, а ти вдень! – відповів у тон йому Панакота.

– Чого це ти раптом? Ти завалиш всю справу!

– Чого це я завалю всю справу?

Максим відсунув каву подалі. Знайшов «Мівіну», заварив, висьорбав юшку разом з вермішеллю, ошпарюючи язика… поки друзі вирішували, хто з них крутіший.

– До речі, може хтось позичить старий телефон, бо я, здається, свій посіяв?

Вони одночасно повернули до нього голови.

– Телефон?!

– Ну так, телефон…

– Ти посилаєш нас на надсекретне небезпечне завдання, а сам не маєш навіть телефону?! – заревів Вітьок.

– А якщо нас уб’ють? – патетично приклав долоню до грудей Панакота. – А ти навіть не знатимеш…

– Ану не панікуйте! Карточка в мене десь є, а телефон завтра шукатиму на фірмі. А якщо будуть стріляти – викликайте дев’ять-один-один, харе?

– А що, будуть стріляти? – цього разу порадував Вітьок.

Максим схопився за голову.

Олеся повернулася до своєї кімнати завченим шляхом – уздовж коридорної стіни. Запаморочення і нудота могли напасти будь-якої миті.

У кімнаті роззирнулася.

Зеленаві шпалери, штори в тон, допотопний комп’ютер і шафа на двоє дверцят. Розстелене ліжко під вікном. Вже котрий день розстелене.

Поставила паруюче горнятко чаю на приліжкову тумбочку, висунула для чогось шухлядку, покрутила упаковку снодійного.

Нічого нового. Усе, як завжди.

Хоча. Уперше за ці дні вона зробила це не судомно, не істерично, а якось… буденно, чи що?

Сила реакції притупилася. Вона звикала.

Мама… Сьогодні вона на диво обережно зайшла до її кімнати, придивилася до неї і повідомила, що телефонували з роботи на домашній телефон – ввічливий такий голос, турботливий, напевно начальниця твоя, пощастило тобі з нею, – але вона відповіла, що донька погано себе почуває. Її завірили, що все розуміють і почекають.

Але ж вони не чекатимуть вічність, доню! Ти ж навіть не зателефонувала їм, четвертий день не з’являєшся на роботі! Може, викликати дільничного? Чи краще піти на роботу, розвіятися?

Олеся відмахнулася від усього. Не можна