Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Упродовж більшої частини пострадянської доби Сполучені Штати Америки підтримували Україну активніше, ніж це робив Європейський Союз. Стратегічне партнерство між Україною та США ще більше зміцнилося після початку російської гібридної війни. За Дональда Трампа США надіслали до України сучасне оборонне озброєння, від чого свого часу утримався попередній президент Барак Обама.

Питання про те, яку саме військову допомогу США мають надати Україні, було предметом серйозних дискусій в американському керівництві. Одна позиція полягала у наданні Україні летального озброєння, яке компенсувало б наявну до цього перевагу російських військ та їхніх спільників на сході України, призвело б до зростання їхніх втрат і рано чи пізно зробило б подальші воєнні дії неприйнятними в очах російського населення. Логіка, що стояла за цим, була відлунням військової підтримки, наданої США антирадянському рухові опору в Афганістані у 1980-х роках, що призвела до великих жертв і врешті-решт змусила СРСР вивести свої війська із країни. Але ця логіка мала вдосталь опонентів. Вони стверджували, що Росія здатна відповісти на будь-яке підвищення кількості чи якості зброї, що використовується українськими силами, аналогічним підвищенням, що коштуватиме безлічі життів обом сторонам, а перспектива миру стане ще більш віддаленою. Багато хто вважав, що надання такої допомоги Києву лише підтвердить домисли Кремля про агресивні наміри американців і радше сприятиме збільшенню його рішучості. Ба більше, стверджували опоненти, США мусять визнати, що Україна не має військового шляху для вирішення конфлікту і натомість має покладатися на дипломатію. У цьому питанні США врешті обрали курс, якому раніше вже слідував ЄС.

Для США протистояння навколо України вкладалося у шерег подій, де вони та Росія опинялися по різні сторони барикад і які разом формували уявлення про початок другої «холодної війни». Вашингтон і Москва ще до 2014 року стояли на протилежних позиціях, підтримуючи відповідно опозиційні та урядові сили у громадянській війні в Сирії. Двопартійна підтримка жорсткого курсу щодо Росії у США нині є сильнішою, ніж будь-коли упродовж кількох останніх десятиліть. Конгрес США майже одностайно ухвалив закон, яким позбавив президента права одноосібно приймати рішення про скасування санкцій проти Росії. Повідомлялося, що Трамп волів би накласти вето на цей закон, але не зробив цього, бо після встановлення фактів втручання Росії в американський виборчий процес 2006 року його адміністрація намагалася уникати кроків, що могли бути інтерпретовані як поступки Путіну.

Протягом багатьох років після колапсу комуністичної системи Європейський Союз у відносинах з Україною залишався ніби за спиною Сполучених Штатів. Помітнішу роль він почав відігравати після Помаранчевої революції, особливо після запуску програми у 2009 році Східного партнерства. Тоді ЄС серйозно розглядав Україну в контексті тієї самої стратегії, яку він уже застосовував до інших країн посткомуністичної Європи, використовуючи привабливість тісніших взаємин як засіб просування та закріплення демократичних перетворень. Опір Росії укладенню Угоди про асоціацію між Україною та ЄС суперечив принциповому переконанню європейських політиків: жодна третя сторона не може накласти вето на суверенний вибір будь-якої з європейських націй. Непоступливість Москви та подальша військова інтервенція, таким чином, не могли не викликати відторгнення навіть серед тих, хто ставив під сумнів належність України до Європи та підтримував добрі стосунки з Росією. Внаслідок цього починаючи з 2014 року ЄС став куди більш відданим справі підтримки України, ніж раніше.

Упродовж десятиліть першої «холодної війни» лінія розмежування між Сходом і Заходом визначалася в основному тим, де зупинилися війська країн-переможниць у травні 1945 року. Незалежно від того, чи багато хто визнавав цю лінію законною та справедливою, вона проіснувала так довго через те, що ніхто не міг змінити її в односторонньому порядку, а ті зміни, яким надавала перевагу одна сторона, були неприйнятними для другої. Сучасну ж «холодну війну» відрізняє відсутність суцільної «залізної завіси», що розділяла б сторони конфлікту. Інформаційні, кібер- і, до певної міри, гібридні війни нині ведуться прямо на території противника.

Тим часом російська зовнішньополітична стратегія і далі ставить на чільне місце контроль над територіями, зокрема відторгнутими від сусідніх країн. Територія Придністров’я, керована маріонетковим проросійським режимом, упродовж чверті століття залишається поза суверенітетом Молдови. Цю проблему неможливо було розв’язати навіть тоді, коли між Росією і Заходом існували добрі стосунки, а президентом Молдови був комуніст Владімір Воронін.

За відсутності інтенсивних бойових дій лінії розмежування, проведені російськими військовими у Східній Європі, в тому числі на Донбасі, можуть проіснувати дуже довго. Проте, подібно до того, як Угорська революція (1956) і «Празька весна» (1968) загрожували порушити статус-кво повоєнної доби, ситуація в Україні може раптово змінитися в той чи інший бік. Можна уявити собі три гіпотетичних сценарії розвитку подій. Перший полягає у тому, що зниження життєвого рівня і наростання протестного руху в Росії можуть підштовхнути її лідерів до організації нової військової авантюри в Україні, наприклад у Приазов’ї, заради повернення внутрішньої єдності та консолідації навколо ідей великодержавного націоналізму. Другий сценарій може передбачати поновлення підтримки сепаратизму та тероризму в українських регіонах за межами Донбасу з метою вчинення тиску на Україну та примушення її до виконання російських умов реінтеграції нині окупованих Луганщини і Донеччини, зокрема надання їм широкої автономії та збереження на своїх місцях антиукраїнськи налаштованих чиновників. За третім сценарієм російські маріонетки можуть в односторонньому порядку відновити повномасштабні військові дії, втягнувши у процес ескалації Кремль.

На це, напевно, не слід сподіватися, як на повторення 1991 року, який був історично унікальним. Навіть якби в Росії відбулася антиавторитарна революція, її результатом не обов’язково було б формування, а тим паче тривале існування, прозахідного уряду — чи не більш імовірним був би прихід до влади російських націоналістів. Одна з головних відмінностей попередньої «холодної війни» від теперішньої полягає у сприйнятті обома сторонами ролі комунізму