Читати книгу - "Право на пиво"

в голові. Наскільки Іванов знав свого друга як щирого християнина, той мав перешкодити клятим шісткам при вході у власне житло, тож зустріч із другом, який завжди любив пофілософствувати, без дискусій не обійдеться, і вже приготував своє перше запитання про «число звіра».

— Закладаємось, що я знаю, яке буде перше твоє запитання? — без звичайних вітань зустрів Івана його старий друг.

— Ну?

— Ти запитаєш, яка проблема виникла з ДАІ.

Від несподіванки Іванов знітився.

— Правильно? Чи ти будеш цікавитися дурницями типу трьох шісток?

— Ну, ти гад… — тільки і видавив із себе Іванов, а собі подумав, що справді забув, що його запросили допомогти вирішити проблему з даішниками. А він захопився спогадами…

— Я не можу бути гадом за визначенням, — спокійно і з гідністю відповів другий Іван. — Я священик. А, відповідаючи на твоє запитання, скажу: Бог шісток не боїться. А я, як його слуга, це сполучення просто ігнорую.

— Ростеш, Іване! Ну, ми теж щось можемо… Не хвилюйся! Допоможемо. О! Вірші. Річ у тім, що для нас ДАІ — не проблема. Тому я і не хвилювався. Навіть зрадів, що можу поспілкуватися зі старим другом.

— От і добре! Давай швиденько продемонструй свої можливості, а потім пива поп’ємо.

— Таж піст, батюшко! — зраділо закричав Іванов, вирішивши, що зміг підловити друга-священика на порушенні.

— Ай-я-яй! — вдавано почав журитися «викритий» порушник. — Як же це я? Забув, що почався різдв’яний піст. Алкоголь хотів ужити. Ганьба!

Потім він підійшов до холодильника і дістав пляшку пива. Ніби з жалем, що не доведеться поласувати улюбленим напоєм, подивився на неї, а потім, різко змінивши інтонацію, промовив:

— Хоча… — і весело подивився на друга.

— Ну! Не тягни! Що «хоча»?

— Читай! — Іваненко підніс до очей Іванова пляшку.

— «Оболонь». Ну?

— Далі читай!

— «Преміум бір»…

— Далі!

— «Хай кволиті продакт»…

— Ну, ти справжній мент. Головне читай! Великими буквами написано!

— Безалкогольне… А-а-а!

— Нарешті! Ти забув анекдоти про міліціонерів? Пиво безалкогольне, тобто не містить алкоголю. Це мені Фляк презентував як священнослужителю. Він зараз працює на «Оболоні». Можна пити й у піст. Був цілий ящик! Ще дві пляшки залишилися. До речі, «Оболонь» позиціонує його як продукт, який можна випити і сісти за кермо. Це ваш брат даішник повинен знати. До речі, повернімося до ваших баранів!

— Я осоромлений. Готовий виконати будь-яке ваше завдання. Що там у тебе?

— У Крим відправився автобус із прочанами. У Криму, щоб ти знав, починалося християнство, яке потім поширилося далі на північ. У Херсонесі збереглися залишки катакомбних церков, які віруючі споруджували під будинками. У Херсонесі були десятки храмів. Коротше, поїхала група пенсіонерів, парафіян мого храму, за свої гроші, а їх не пускають.

— Як це не пускають?

— Ось так! Нарвалися на якогось ідіо… нехорошого даішника, який заявляє, що траса закрита на ремонт, тому їхати не можна.

— Може, і справді ремонт. Я пам’ятаю, там таки збиралися ремонтувати чималий відрізок дороги.

— Ага! Збираються. Але ще не почали, я з’ясовував. Поки почнуть, вони вже назад повернуться. Якщо ти допоможеш, звичайно. Автоінспекція просто перестраховується. А може, пива хоче. Безалкогольного.

— Розберемося! Який автобус? Номер?

— Ось шпаргалка! Тут усе написано.

Іванов дістав записник, відразу перетворився зі студентського товариша на вимогливого майора міліції, набрав номер на мобілці і насупив брови.

— Здравія бажаю! — привітав він когось. — А скажи-но мені, сержанте, що там пенсіонери в автобусі? Не бунтують?

Якийсь час він мовчав, слухаючи пояснення, потім кашлянув і сказав:

— Ясно. Цих пропустити!

Напевно, той, кому призначався наказ, щось заперечував, тому що Іван різко і жорстко запитав:

— Ти українську мову розумієш? Пропу-сти-ти!

Обличчя майора випромінювало самовдоволення. Він весело подивився на друга і потягнувся.

— От і все. А де сім’я?

— Не знаю. Дружина до когось у гості збиралася. А за сином я вже не встигаю стежити. Щодня з якоюсь новою дівчиною.

— Весь у тата?

— Якщо мати на увазі татка зразка двадцятилітньої давності, то так.

— А зараз ти — інший?

— Точно! Не дражни гріхами юності! Почекаємо сім хвилин.

— Чому сім? Щасливе число, так? — ущіпливо запитав Іван.

— Щасливе число, так! — передражнив Іваненко. — Знаєш, якось Альберт Ейнштейн прибив на дверях підкову. Його гості поцікавились: навіщо? «Як? — відповів учений. — Хіба ви не знаєте, що підкова приносить щастя?» — «І ви, великий учений, вірите в це», — здивувалися гості. — «Ні, я не вірю. Але, кажуть, вона приносить щастя, незалежно від того, віриш чи ні».

— До чого це? — здвигнув плечима Іванов.

— Та так. Насправді, я прихильник теорії, що кожний отримує по своїй вірі. У що віриш, те й маєш.

— Так, я пам’ятаю. Ти ще на п’ятому курсі мене в цьому