Читати книгу - "Право на пиво"

Він устиг трохи придушити педаль газу, як із тротуару просто під передні колеса кинувся чоловік у білій куртці. Заверещали гальма, вантажівку розвернуло, і вона повільно перекинулася на бік. На дорозі лежало щось, що десять секунд тому жінка вважала психом.

Водій вантажівки, величезний чоловік у фірмовому комбінезоні виліз із покорченої кабіни і витріщився на калюжу крові, що розтікалася з-під білої куртки.

— Боже мій! Боже мій! Що ж це? Адже він сам! Сам! Я бачив, я бачив.

Він очманілими очима обвів людей, які юрбилися на тротуарі, і зупинив погляд на жінці в капелюшку.

— Ви, от ви ж стояли поруч, ви усе бачили. Він же сам кинувся, скажіть їм, я не винуватий… Я не винуватий, ви ж бачили!

Жінка зацьковано озиралася на всі боки. У шум події, гамір голосів втрутився ще один звук — у магазині неподалік спрацювала тривожна сигналізація. Певно, підміну все ж виявили… Жінка відірвала від себе руку здорованя, який чіплявся за її рукав, неначе велика дитина, і квапливо пішла через вулицю. За хвилину і подія, і магазин були вже далеко.

Сигарета здалася дуже смачною, і жінка з задоволенням затягнулася. На її плече лягла рука.

— Я хочу вам дещо сказати.

Жінка різко обернулася й витріщилася на непоказне створіння із сірим обличчям у якомусь незугарному платті і зовсім немодному взутті. Її спітніла рука стискала в кишені дорогоцінне намисто, готова викинути його будь-якої миті.

— Ви, хто? Ви… з поліції?

— Ні, я не з поліції. Я проста вісниця.

— Вісниця? Яка ще вісниця? Ідіть собі, я не подаю жебракам на вулиці.

— Я повинна вам повідомити, що відтепер ви — Свідок.

Жінка мимоволі озирнулася в той бік, де щойно на її очах загинула людина.

— Хто я? Свідок? Що за жарти?

Вісниці в сірому ніде не було. Тільки перехожі невдоволено оберталися на елегантну жінку, яка метушилася на тротуарі.

Н.Е.Нормальний
Пиво поза законом

Дивна штука — студентська дружба! Майор міліції Іван Іванов їхав на зустріч зі своїм колишнім однокурсником-радіофізиком, сповнений неоднозначних почуттів. З одного боку, він радів цій зустрічі. Ще б пак, він їхав до друга, свого тезки, причому «подвійного», оскільки прізвище у нього було, як той сам казав, «майже російське, але українське» — Іваненко. Вони дружили з першого курсу. І, як часто це буває між чоловіками, почалася дружба з банальної бійки. А причиною бійки став спочатку жартівливий аналіз закінчень їхніх прізвищ, що переріс в аналіз подій трьохсотрічної історії. Згодом якось непомітно замість слів «росіянин» та «українець» стали використовуватися їхні синоніми, що не подобалися обом, а потім… Іванов уже не пам’ятає, як почалася бійка. Але дуже добре запам’яталася сцена примирення. Це було так зворушливо! У нього навіть зараз підступив клубок до горла. Бо тоді він зрозумів, що знайшов справжнього друга назавжди. У будь-який час доби, якщо треба, вони могли звернутися один до одного за допомогою.

Власне, зараз майор Іванов і мав допомогти своєму старому другові. Учора, ледь не опівночі, Іваненко зателефонував і сказав, що треба вирішити одну проблему з даішниками. От «майже однофамілець» і їхав до друга з радісним почуттям своєї потрібності. Іншим почуттям була якась незрозуміла провина перед другом. Вони не бачилися… Скільки ж років минуло? Недавно було двадцять років після закінчення університету. Іванов не зміг прибути на зустріч випускників — служба, «…и опасна и трудна, и на первый взгляд, как будто, не…»— мимоволі зазвучали в голові слова призабутої пісні. Іванов не пам’ятав, як було в оригіналі — чи то «не видна», чи то «не нужна». Не міг він згадати і коли бачився востаннє з Іваненком. Саме це і викликало в ньому почуття провини. Жити в одному місті і не бачитися стільки років. Раніше хоч з днем народження вітали. А зараз? Телефон домашній, телефон робочий, телефон мобільний, автовідповідач на роботі і вдома, факс на роботі і вдома, пейджер, електронна пошта, звичайна пошта. І — тиша!

Попри довгу перерву у стосунках з однокурсником, не було відчуття, як би це сказати, забутості, чи що. Іванов зараз їхав до нього так, начебто вони попрощалися минулого тижня після семінару з політекономії. Чомусь цей предмет особливо запам’ятався.

Можливо, тому, що на початку вісімдесятих, у розквіт застою, на семінарах з політекономії молоді технарі, нітрохи не бентежачись, цікавилися, чи не прийшов час ввести в СРСР двопартійність. Пропонувалася компартія «а» і компартія «б». От нехай вони, мовляв, змагаються, у кого програма краща. Про демократів, лібералів, консерваторів тоді ще не знали.

Спогади молодості перервав мобільник. На екрані світилося «Іванко». Чи то скорочене від «Іваненко», чи то пестливе від «Іван».

— Слухаю, — сказав у рурку Іванов.

— Ти скоро? — пролунало в слухавці.

— Я вже біля під’їзду.

— Піднімайся! Код вхідних дверей 666.

— Здуріти можна…

Іванов не йняв віри, що його друг міг погодитися на три шістки у коді замка. Життя склалося так, що випускник радіофізичного факультету Іван Іваненко став священиком православної церкви. Служив у невеликому храмі у містечку за сорок кілометрів від столиці. А Іванова доля привела в міліцію. З цього приводу друзі теж жартували. Мовляв, служимо. Тільки один служить Богові, а другий… Слова пісні про небезпечну і важку службу знову зазвучали