Читати книгу - "Вічний календар"

це не подобалося Антонію Волянському, який у своєму фільварку серед відкритих полів почувався незатишно. Невелика челядь, яку вдалося привезти сюди з Польщі, не могла впоратися з землями, які належали Антонію. Цього разу Волянський, викликавши Ашкеназі, натякнув, що Баревич незаконно поселився і прибрав собі землі. Ашкеназі ж обмовився, що всі папери, які підтверджують законність Баревичевого перебування на митницьких землях, він на власні очі бачив у бурмістра Козубика. Тоді Волянський сказав, що, збираючи мито за в’їзд на язлівецький шлях, Баревич не доплачує місту.

І попросив Ашкеназі пустити чутку про це серед купецтва.

Діти Гриця Баревича доростали. Варвара, якій минуло п’ятнадцять, залишила однієї ночі на своїй постелі горошини червоних крапель. Анна, перебираючи постіль, подумала, що за рік-два Варвару треба буде віддавати. Сказала про це Грицеві, додавши, що серед митницьких нема Варварі достойної пари, і треба когось шукати в Язлівцях.

«Хіба що Данько, син Матія Босяка?»

Гриць нічого не відповів на Аннині слова, але подумав, що якби молодший Минасів син Кшиштоф посватався до Варвари, то дівку в такі руки віддавати можна.

«Треба шукати в Язлівцях», — сказав Гриць.

Перебираючи постіль, Анна покликала Варвару й показала їй простирадло.

«Віднині носитимеш кілька спідниць, — лагідно сказала Анна дочці, — а як почуєш, що крутить у животі, болить голова — зав’язуй спідню сукенку вузлом між литками»

«Навіщо, мамо?» — запитала Варвара.

«Щоби кров не поплямила твої спідниці, — і, подумавши, додала: відтепер ти вже можеш мати дітей».

Варвара не наважилася сказати матері, які у снах приходять до неї незрозумілі бажання. Як вона вигладжує себе, запхавши в густе волосся нижче живота тонкі пальці. Як у серпневі ночі її тіло наливається теплом, а в голові розпалюється такий жар, що навіть Сириновичі саламандри не змогли б його погасити. І що ночами вона не спить і тремтить разом із травами й зелом. Анна, розуміючи, що саме коїться з її дочкою, називала цей час миттю квітки, чий цвіт випурхнув із сонного пуп’янка. Гриця натомість більше переймали розмови з купцями, які платили йому митний чинш і розповідали своїми мовами різні історії й пригоди. Він навчився кількох мов — два-три десятки слів, якими міг порозумітися. А що Варвара? Віддасться. До того ж, купці та їхні служники все частіше вимовляли слово війна. То в дорозі його прочують, то на ринку, то на митних переходах. То їм начебто сказав дервіш, то грецький ґалерник, то почули від англійського посла, який возив із собою підлітка й опікувався ним, як сином. У різний спосіб приходили до них новини, бо переходячи землі османів, щось вони таки чули і знали. Старші сини Баревича — Матій та Іван, бо найменший Павло був дрібний як макове зерня, до якогось часу трималися за батькову тінь. І табуни випасали в Горб-Долині, їздили з ним на ярмарки, супроводжували до язловецького бурмістра, пильнували торгові валки й були Грицевими очима і вухами. Щойно Митниця почала наповнюватися людьми, язловецький шлях став принадний для всяких пройдисвітів, тому Матій із Іваном ставали повноправними власниками й оборонцями Митниці. Гриць передбачав, що Варвара піде з дому, і хоч із митницьких ґрунтів Гриць уділить їй належну частину, але ні вона, ані її майбутні діти не триматимуться за селище, як за останнє місце на цій землі. «От Матій, Іван та Павло вростуть у ці ґрунти — мусять врости», — думав Гриць. Були ще Волянські, які також чіплялися за цю землю і яким вона дісталася з чужих рук. І подумав Гриць, що, може, війна виправить несправедливість? І перестав тривожитися й перейматися чутками про османів.

На початку вересня в Баревичів трапилася пригода: несподівано вночі Богдан Сеферович із наказу графа Станіслава Конєцпольського розполохав пів Митниці. Загін із шести вершників оточив Баревичів двір. Першими занюхали непроханих гостей пси, і нічні вітри рознесли селищем тривожний гавкіт. Гриць добре знав Сеферовича. І якщо Сеферович пригнався до Митниці, щоб арештувати Баревича серед ночі, то справа виглядала поважною. Увійти до двору Сеферович не наважився, бо стояли на чатах чотири дужих пси: два канґали карабаші та два акбаші, яких цуценятами привіз Баревичеві Минас, грубими голосами рвали повітря. І якби Сеферович увійшов із ким-небудь зі свого загону чи навіть із усіма шістьма, то пси розірвали б їх на місці.

Тому Богдан Сеферович кілька разів гукнув: «Поприпинайте псів!» і дав наказ лаштувати рушниці.

Зрозумівши, що Сеферович не жартує, Гриць вийшов і став у дверях.

Матій з Іваном вибігли у двір і, схопивши псів за металеві ошийники, ледве спромоглися затягти їх до стайні.

Переконавшись, що пси заперті, Сеферович увійшов у двір і наказав зв’язати Баревичу руки. Підвели коня, а щоб арештант не зміг утекти, прив’язали мотузкою руки до сідла. Кінь Сеферовича у спряжці з конем, на якого посадили Гриця, пофиркуючи, почвалав до Язлівця. Дві розпливчаті постаті вершників, що їхали попереду, замикало шість Сеферовичевих вояків.

Зранку Митницю облетіла звістка, що Баревича арештував Сеферович за наказом Станіслава Конєцпольського. І митницькі зійшлися до Баревичового двору, але їх зустріли лише кудлаті білі пси. У вікні показався силует Варвари.

Постояли митницькі — і розійшлися домів.

Лише під ранок загін Сеферовича з в’язнем прибув до міста.

Запровадили арештованого до мурованої пивниці під будинком бургомістра, де утримували міщан та селян із навколишніх сіл за всілякі провини. У пивниці, як зауважив Баревич, нікого не було. Пахло цвіллю й кислою квашеною капустою, яку бурмістр перетримував у діжках. На втоплених у капусту накривках лежали камені, вага яких вичавлювала з капусти сік і просякала її квасницею. Він підняв один камінь, відхилив дерев’яну накривку й зачерпнув долонею. Капусту, видно, недавно насікли, бо була як трава. Без смаку. Баревич сплюнув на долівку, але гіркуватий присмак залишився в роті. Він ще раз придавив капусту й тепер зачерпнув жовтявого соку.

Дорогою Сеферович нічого не сказав Грицеві про його арешт. Їхав і розмовляв із ним як завжди. Лише цього разу широка Богданова спина хилиталася перед його очима, і кінь Сеферовича шерхотів хвостом, відганяючи оводів. Наближаючись до Язлівця, рівна польова дорога, заросла кущами бузку та шипшини, змінилася лісистими видолинками. За спинами вершників пробивалися перші сонячні промені, що ковзнули пагорбом над Джуринкою. І за якусь