Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Уже понад рік «Моя Україна» залишалась єдиною газетою, лояльною до прем’єра. Дехто з політиків у приватних розмовах припускав, що це видання насправді належить самому. Подейкували, начебто сам Чорнята поширює ці чутки, щодня походжаючи в кулуарах Верховної Ради, аби рекрутувати спонсорів для свого підприємства. Втім, нікого не дивувало, що щоденного україномовного видання відчував фінансову скруту. Вважалося, що газетний бізнес в Україні з часу здобуття незалежності не має перспектив стати прибутковим.

Була в Дмитра Віталійовича риса, яка відкривала недругам простір для критики. Він силкувався постійно бути з Пасічником, домагаючись вирішення своїх проблем. Говорили про його особливу пристрасть до кадрових призначень. Якось сам Чорнята прилюдно розповів, як добирали кандидата на посаду одного з «губернаторів». «Можна зробити висновок, який вплив має зараз на Банковій цей редактор і ким він себе уявляє», — глузувала одна з газет.

Але Чорнята вірив у свою справу і старанно підтримував дух колективу. Тим більше, що позаду залишилися найскрутніші часи, коли працівники газети по три місяці не отримували зарплати. У той період редакцію залишила тільки одна журналістка. Решта вистояла. Наближався новий рік, яким відкривалося наступне тисячоліття. Україна мала проявити себе як нація — потужно і велично. Прем’єр, якого банкіри ладнали на президента, повинен був зіграти в цьому поступі вирішальну роль. А журналісти його газети є бійцями на звитяжному шляху. Такими словами редактор розпочав підсумкову «летучку».

Майже завжди оглядачі на таких нарадах співали осанну своїй газеті. Даремно гостра на слово кореспондентка Марія Іванко, з огляду на свій чималий досвід, закликала реалістично оцінювати місце і роль видання на ринку засобів масової інформації. Редактор не сприймав критики і стояв на своєму, як матрос Желєзняк.

Багато в чому «Моя Україна» справді здавалася цікавішою за інші газети. Оперативний, дотепний коментар до резонансних політичних подій, ексклюзивні інтерв’ю, яких домагався Чорнята завдяки своїм зв’язкам, організований або ж випадковий витік інформації — все це виокремлювало газету з-поміж інших видань. Щоденна політична сторінка була її брендом. Те, що газета мала другий за обсягом наклад з-поміж україномовних часописів, також збільшувало її вагу. Тут цінували літературну вправність своїх кореспондентів. Сільське походження і молодий вік багатьох під час найму на роботу були невипадковими; у газеті заохочувалася так звана «свіжість мовних засобів».

Євген уже пересвідчився на власному досвіді: імунітетом проти критики володіли переважно журналісти, які писали на теми політики, міжнародного життя і культури. Журналісти, які займалися соціальними, економічними або медичними темами, майже завжди комплексували через вторинність і другорядність своєї роботи і часто звільнялися за власним бажанням. Їхні публікації помічали на «летучках» лише тоді, коли в них бринила бодай найслабша політична нотка.

Особливо безжально лупцювали так званих корифеїв від журналістики — двох-трьох кореспондентів, яким було за сорок. Подейкували, що в такий спосіб Чорнята мстився за всі образи, завдані йому в молоді літа старшими колегами.

Градус у слоїку з павучками підтримували штучно. Як головний інженер бренду, Олесь Холодій потребував такої температури. Поки стабільність редакційного життя трималася на трьох китах — забезпеченості папером, юридичному захисті й спонсорстві дружньої політичної сили, зовні все мало цілком пристойний вигляд. Здавалося навіть, що ось-ось вдасться відвоювати нішу, яку займала на ринку інформації вічна супротивниця «Моєї України» — «Київська фортеця». Однак насправді творчий потенціал газети не міцнішав. Поки що не для багатьох у редакції це було очевидним.

Хоча Чорнята пообіцяв на «літучці», що газета наступного року отримуватиме всіляке сприяння з боку можновладців, навіть натякнув на можливе підвищення гонорару, Лера не приховувала скепсису. Вона залишилася сидіти в кріслі й тоді, коли учасники «лутучки» розійшлися. Спокійно запитала в Дмитра Віталійовича, що він збирається робити у зв’язку зі скандалом навколо Генпрокуратури.

— Що ти маєш на увазі? — Чорнята спробував ухилитися від прямої відповіді.

— Статтю про прем’єра справді можна віднести до активу газети, але слід проаналізувати, що залишилося в пасиві, — повільно, стискаючи кулачки, сказала Каперс і зробила довгу паузу. — Ось-ось має вибухнути бомба навколо зникнення Георгія Гонгадзе. Стверджують, що він звертався по захист до Генерального прокурора. Виступ чільних правоохоронців у Верховній Раді залишив багато нез’ясованих запитань. Вочевидь відразу після новорічних свят Генпрокурор буде змушений провести прес-конференцію. Яку позицію займатиме наша газета?

Редактор підвівся, підійшов до шафи із сувенірами й переставив у ній кілька дрібничок.

— Леро, навіщо питаєш? Знаєш же, скільки інтересів зав’язано на одному кошику, — редактор полюбляв інколи похизуватися знанням малозрозумілого жаргону політичних ділків. — Поки що немає ніякої певної інформації. Там видно буде. Час покаже.

Каперс знала, навіщо питала. За місяць по тому, як зник Гонгадзе, одна з газет видрукувала серію статей про фігуранта скандалу, його родичів і квартири, якими вони володіли. Чорнята виявився єдиним редактором, який вступився за честь Генпрокурора після цієї публікації.

Погляд Лери ковзнув униз, куди цієї миті зосереджено дивився Дмитро Віталійович. Отакої! Біля нижніх дверцят шафи причаївся найдивовижніший редакторський сувенір — його привезли напередодні від Пасічника. Це була незвично велика за розміром пляшка шампанського з декоративним бантиком і жартівливим написом на етикетці. Чорнята вже прагнув новорічних розваг. Увечері мало відбутися колективне відвідування ресторану, де й планувалося відкоркувати подарунок із назвою «Козацьке ігристе».

— Ще одне запитання. Як у нас із фінансами? — Каперс примружила водянисте око.

Дмитро Віталійович смикнув плечем, що означало: «Спитай щось легше».

— Наша годувальниця з департаменту чесних послуг іде в декретну відпустку.

Лера говорила запально, як завжди, коли йшлося про гроші. Її хвилювала цього разу тематична сторінка з проблем якості продуктів харчування, на якій редакція добре заробляла.

— Хто тепер готуватиме матеріали? Чи закриємо сторінку?

— Подивимося, — важко видихнув Чорнята, якому вже набридло прискіпливування заступниці.

— А