Читати книгу - "Вирій загублених душ"

З неба почав сіятися мокрий сніг. Час було завершувати прогулянку. Проте Святослав Кирилович цього не помічав. Він переступив купу неприбраного листя, різко повернувся на підборах обличчям до своєї супутниці і почав переповідати розмову, яку випадково почув учора в лікарні. Молоденька медсестра, яка недавно влаштувалася на роботу, ділилася своїми враженнями з іншою, зі стажем. За її словами, лікарі оформляються на «дві ставки», мають пенсію, ще й отримують від пацієнтів «чайові» — по п’ять доларів щоразу. «Хоча б щось дала мені!» — обурювалася новенька, нарікаючи на ставлення літньої докторши.

— Буцімто ти не знав! Таке в нас скрізь — знизу і до самих верхівок! — засміялася Шура.

Вона вже років із двадцять, відвідуючи поліклініку, носила при собі дрібні купюри «зелених», аби заплатити то за пломбу, то за рентгенівський знімок, то за укол.

Сказала — й осіклася. Браславець розчаровано глянув на свою подругу і надовго замовк. Вони пішли до виходу, залишаючи мокрі сліди. У парку вже ніщо не нагадувало про жовтогаряче багаття минулої осені. Зима могла з власної волі підкреслити красу застиглих дерев, — варто було лише покрити гілки сніговим пушком або крижаним глянцем. Але вона не поспішала цього робити. Виморожений пейзаж нічим не міг вразити око, хіба що велетенськими кублами вічнозеленої омели, яка причаїлася на піхтах на підході до парку. Ця сумнівна оздоба своїми ягідками, схожими на перлини, привернула увагу літньої пари.

— Онде лікарська рослина! — вигукнула жінка.

— Отруйний паразит! — відрізав професор і нарешті запропонував Шурі руку.

Шура була обізнана з екстрактом омели на практиці, тому що колись була пацієнткою психіатричної лікарні, де застосовували цей препарат. Але від хвороби не залишилося сліду. Хіба що загострилося вміння концентрувати увагу на об’єкті своїх бажань. Цього разу жінка прагнула якнайшвидше владнати справи з посольством, аби переправити в Сен-Дізьє Анжелу і Каміллу. Обидві вже рік як вивчали з репетитором французьку. Восени Аня планувала влаштувати їх у муніципальну школу. Але для виїзду дівчаток за кордон потрібен був письмовий дозвіл їхнього рідного батька. Про те, щоб досягти такої згоди з Валерієм Легкоступом, Шура не могла і мріяти. Тому вона шукала зговірливого нотаріуса. Це був важливий момент для подальшого успіху французького проекту. Якогось дня інтуїція підказала пані Курилець: далі відкладати нікуди, час вдатися до жіночого браконьєрства, інакше нічого не вийде.

— А ви не хотіли б оформити заповіт? — поцікавилася нова невістка у старіючого тестя.

Років сорок тому він був великою шишкою, але тепер перетворився на плаксивого, збайдужілого до всіх і вся дідугана.

Шурин підопічний невиразно кивнув головою, остерігаючись відмовляти своїй доглядачці. Вона сприйняла це як настанову до дії і вчепилася в професора. Зрештою, було досягнуто принципової згоди на звернення до юридичної контори. З допомогою нотаріуса Кирило Браславець сформулював свою останню волю, згадавши найбільше надбання — квартиру, отриману за часів Раднаркому, і дачу. Прізвища невістки у заповіті не було, зате вона мала чудову нагоду за філіжанкою кави владнати власну, «французьку», справу. Випробовувати на нотаріусі свої жіночі чари не доводилося — вже років із двадцять нікого не хвилював легкий пушок на щоках і верхній губі Шури Курилець. Утім кілька сотень євро були в даному разі переконливішими за слова. Дозвіл на виїзд дітей із підробленим підписом Валерія Легкоступа наступного ж дня надійшов до посольства. Усі документи було зібрано. Залишалося тільки чекати видачі віз.

«Таки вчепилася!» — торжествувала Шура, уявляючи, як вона у своїй кращій сукні разом з онучками летітиме у «Боїнгу» до Парижа. Жінка як на крилах помчала до комп’ютерного клубу, звідки відправила дочці повідомлення про свою велику перемогу. Хто б що не казав, а пані Курилець своєю сутністю була подібна до омели.

Сріблястий «Пежо» Алена Рекара під’їхав до ресторану, як і домовлялися з Філіппом, — о сьомій вечора. Була середа, серед відвідувачів ресторану переважали приїжджі, здебільшого іноземці. Швейцар привітав Алена, як старого знайомого.

— Філіп Лагранж уже тут?

— Ні, мсьє Рекар.

Банкір подумав, що, певно, сталася якась неординарна подія, якщо його приятель запізнюється на вечерю.

Він віддав гардеробнику пальто, отримав від нього номерок, розвернувся у напрямку обідньої зали — і остовпів. Біля самого входу стояла жінка сліпучої краси. Формений одяг, бездоганний вигляд і манери видавали в ній нового метрдотеля. Мадемуазель привітала прибулого з якимось дивним акцентом і провела до того місця, де приятелі зазвичай обідали. «Звідки вона знає, куди саме мене слід посадити?» — знову здивувався Ален, але дзвінок мобільного телефона відразу ж спрямував його думки в інше русло. Директор видавництва, в якому мала вийти книга Рекара, повідомляв, що перша коректура готова.

— Ви змогли б підвезти мені флешку просто зараз? Я в ресторані готелю «Акадіа Опера», — сказав Ален в трубку телефона.

До його столу підійшов своєю танцюючою ходою темношкірий офіціант на ім’я Лео — гордість ресторану. Замовивши страви, Рекар озирнувся й зустрівся поглядом з метрдотелем.

Жінка наблизилася. На чоловіка війнуло теплою хвилею парфумів.

— Мені потрібно, щоб до обідньої зали пройшов мсьє Фішман. Він за кілька хвилин стоятиме біля входу. Мадемуазель допоможе мені?

Це прохання її дещо здивувало, але обов’язок догоджати клієнтам узяв гору.

– Із задоволенням, мсьє.

Ален ще раз відзначив, що ця жінка досить дивна, принаймні вона точно не француженка. Банкір також звернув увагу на зміни у фірмовому дизайні ресторану. Насамперед це позначилося на сервізному посуді, який став більше пасувати інтер’єру. Тепер посуд прикрашала інша кайма — не малиново-рожева, а палева із «золотою» смужкою. Змінилися й емблема закладу, й кольори форменого одягу. Звідки таке завзяття? Чи не поява цієї чорнявої красуні стала тому причиною? Дядько був старший за Алена всього на п’ятнадцять років, і тому їхні стосунки швидше нагадували братерські.

Лео приніс пляшку червоного сухого вина. Ален укотре замилувався, як цей сенегалець тримає легку тацю на кінчиках п’яти пальців при напівзігнутій кисті руки. Банкір хмикнув у такт своїм думкам, зробив перший ковток, і тут до залу зайшов Філіп. Можна було подавати страви.

— Як твоя монографія для російського журналу? — запитав приятель, влаштувавшись у кріслі.

Рекар зрадів Філіповій цікавості і з готовністю відповів:

— Статтю ще не переклали. Утім я не у захваті від цього часопису. Проглянув його, на всяк випадок, і знайшов у ньому дуже поважні імена і досить нікчемні думки, підписані цими іменами. А чому це тебе цікавить?

— Французький істеблішмент обирає російських партнерів.

— Ти про що?

Лагранж загадково посміхнувся