Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

...Залишились позаду поля величезної битви на Курській дузі, яка остаточно вирвала стратегічну ініціативу у противника. Війська нашого фронту, як і інші, що йшли визволяти Україну, починаючи з літа 1943 року, — у безперервному русі.

Після упертих боїв 23 серпня було визволено Харків, 23 вересня — Полтаву, через п’ять днів — Кременчук. Півтора місяця безперервного навального маршу до Дніпра. Розбиті дороги. Виведені з ладу ворогом залізниці. Висаджені в повітря мости. А тут ще й бездоріжжя. Відстають наші тили і служби. Але війська вдень і вночі, у будь-яку погоду, за будь-яких обставин рвуться вперед. Багато з’єднань і частин, не маючи навіть короткочасних пауз для відпочинку, тижнями перебувають у боях.

Звідки така сила у воїнів? Що допомагає їм переборювати і втому, і тяготи, і нестатки? Адже все, що роблять вони, наслідуючи приклад комуністів, перевершує людські можливості!

Якого б народу синами не були наші бійці, їх усіх однаково глибоко вражало те, що бачили вони на своєму шляху. Знівечена, спустошена, пограбована ворогом земля. Всюди — небачена розруха, сліди страхітливих злочинів. Тисячі замучених. А там, попереду, заграви спалюваних ворогом сіл і міст. Командування відступаючих фашистських військ намагається погнати за собою більше працездатного населення, вивезти увесь хліб, худобу й інше народне добро.

Наші листівки, червоноармійська преса, агітатори — комуністи і комсомольці — безперестанно нагадують кожному бійцю: «Чим швидше ти гнатимеш ворога, тим більше людей буде врятовано від неволі, від смерті, від голоду! Тим більше уціліє міст і сіл на землі України!».

Думки про все це і надавали такої богатирської сили нашому солдатові.

На все життя запам’яталась ветеранам боїв за Україну сердечна вдячність, сльози радості визволених ними людей. Це неможливо передати ніякими словами. На підступах до Дніпра війська фронту наздоганяли одну за одною колони бранців та полонянок і відбивали їх в осатанілого ворога.

І народ всім, чим тільки міг, допомагав своїм братам-воїнам. Разом з ними йшли в бій групи патріотів. Тисячі й тисячі добровольців зливалися в наші ряди на всьому шляху наступу.

Від малого до старого — всі виходили лагодити дороги, мости. Як рідних зустрічали бійців у кожній селянській хаті, робили все, щоб вони могли хоч трохи відпочити, від усього серця прагнули поділитись навіть останнім.

Рубежу Дніпра, до якого ми пробивалися, головне фашистське командування надавало виняткового значення. Воно розраховувало, що могутня повноводна ріка вже сама по собі нездоланна перешкода, а при швидких темпах наступу радянських військ наша інженерна техніка неминуче повинна відстати. Відразу ж після Курської битви противник почав спішно будувати оборонні смуги на правому березі Дніпра. Сильно був укріплений, зокрема, і корсунь-шевченківський плацдарм. Спираючись на цей «Східний вал», гітлерівці сподівались зупинити нас біля Дніпра і нав’язати позиційну війну.

Армії Українських фронтів ішли до Дніпра з непохитною рішучістю негайно форсувати його. І ось рідний Славутич!..

Скільки б часу не минуло, ніколи не забудеться радість воїнів, які, нарешті, досягли берегів Дніпра. Кожний спішив опустити руки в прохолодну воду, освіжити розпалене обличчя. Так робили всі ми — і рядові бійці, і командуючий фронтом. Сиві дніпровські рибалки плакали, обіймаючи бійців, називали їх синочками. Проспівали, які тільки хто знав пісні про могутню ріку, починаючи від уславленої шевченківської «Реве та стогне...» і до народженої на цій війні «Ой Днипро, Днипро, ты широк, могуч...». Як гостро й сильно знову пережили всі ми в ті дні могутнє чуття Батьківщини!

Зразу ж, з ходу, почалася переправа через Дніпро. Тисячі бійців долали його під вогнем противника, користуючись всілякими підручними засобами. Захоплено перші плацдарми на правому березі. Такі ж бої ведуть сусіди — війська інших фронтів, які теж вийшли до Дніпра. Йде безприкладна за сміливістю задуму й масового героїзму воїнів операція.

...Багато чим ми зобов’язані простим трудівникам — радянським патріотам з Придніпров’я. Не можу не згадати старика-бакенщика з Переволочної на Полтавщині — Петра Мусійовича Лисицю.

...Ще тижнів зо два до нашого виходу на дніпровський берег у Переволочну пробралися два воїни-розвідники. Петро Мусійович Лисиця дістав надійно схований ним човен, переправив розвідників на правий берег, дочекався, поки вони виконають своє завдання, і благополучно перевіз їх назад.

24 вересня в Переволочну вступили передові частини 7 гвардійської армії генерала М. С. Шумилова. Почалася переправа. Лисиця підняв два затоплених в очеретах човни і з’єднав їх настилом із дощок. Бійці вкотили на настил гармату, і старик-бакенщик повів хитке, по самісінькі борти осіле у воду суденце до правого берега. Кілька таких рейсів здійснив він, виводячи бійців на безпечні, укриті підходи. Командування фронту нагородило його орденом Червоної Зірки. Водили човни на переправі і його земляки — Ф. Я. Шаповал, М. Г. Кондін, Ф. І. Зелений, П. Г. Лавришко.

Разом з нашими саперами жителі Переволочної й інших прибережних сіл під ворожим артилерійським вогнем і бомбардуванням з повітря будували тимчасову переправу через Дніпро. По 15-20 годин підряд стояли у воді літні колгоспники-теслі. Загинув від ворожого вогню А. Юров. Померли в госпіталі І. Семенко, А. Горбант, яких було тяжко поранено на переправі... На їх місце відразу ставали інші, такі ж сміливі й самовіддані.

Чимало зробив у справі мобілізації населення на подання допомоги нашим військам один із членів Військової ради 7 армії П. К. Щербак. Він умів швидко знаходити спільну мову з людьми і спиратися на них. Пилип Кузьмович зв’язувався з місцевими партійними працівниками, які щойно повернулися сюди, й оперативно вирішував багато питань, що виникали на переправі.

Всюди нас чекали і готувалися. Люди відкопували відбиті