Читати книгу - "Хатинка в морі"

Похапцем він розгриз один горішок і побачив, що всередині він чорний і трухлявий. Вовчок вирішив покуштувати ще один. Знову з тріском розколов горішок. Але знову не щастить! І цей почорнілий. Вони ж цілу зиму пролежали під снігом і згнили.

Враз вовчок почув шум від змахів крил. Це летіла сова. Переляканий звірок покинув горішки і сховався у високій траві.

Загубивши вовчка, роздратована сова просипіла:

— Сховався! От стривай! Вдруге не втечеш від моїх пазурів.

Тим часом вовчок пробрався до берізок, не гаючи часу почав пригощатися. Наївшись донесхочу, він рушив додому.

«От тепер можна і спочити, — думав вовчок. — Тільки щоб сова не помітила! Та я обережно».

Опинившись коло берестка, він, як і завжди, спритно поліз по гілочках до свого дупла.

Та сова чула найменший шерех. Вона таки чатувала на цього малого шкідника.

— Он хто нам ліс нівечить! — гукнула вона і схопила його в свої гострі пазури…

Над вкритою білим цвітом калиною гуло безліч нічних метеликів совок. Кажан запримітив це і зразу вирішив туди полетіти.

Прямуючи до калини, кажан мимохідь уявляв собі, як він розкошуватиме, — це ж буде справжній бенкет!

Але даремно він завчасно так мріяв. Треба було спершу все передбачити, то, може, й не сталася б лиха несподіванка.

Підлітаючи до калини, кажан потрапив у місячне проміння, і тінь від його крил впала на зборище совок. Кажан дуже пишався своїми крилами. У нього між пальцями лапок і між лапками було натягнуто плівочки, і на них, наче на крилах, він легко тримався в повітрі. Це ж така вигода, можна літати куди заманеться.

Совки, тільки-но угледіли тінь від його крил, миттю дременули врозтіч, і кажанові пощастило схопити лише одну роззяву, яка надто захопилася медом квітки і знялася найпізніше. А більше жодної совки не лишилось.

— От не поталанило!

Кажан швиденько прикинув:

— Нічого не поробиш! Треба летіти на озеро. Там обов’язково я здибаю хмару комарів. Ними теж можна поживитись…

На озері кажан і справді досхочу наївся. Комарі вже набридли. Йому кортіло скуштувати нічних метеликів. Мабуть, їх можна знайти на луках.

І кажан полетів за озеро, на луки.

Впіймавши двох-трьох нічних метеликів, кажан вирішив повернутися додому, тільки обережно, щоб не зустріти когось зі свого нічного товариства. Було соромно за невдачу з совками. Спитають: що їв? Комарів? Ото наїдок! Ха-ха!

Так міркуючи, кажан минув самітну тополю, коли враз почув жваве дзижчання. Знову комарі?

Хоча він і добре наївся, та коли трапилась по дорозі пожива, чому не поласувати? Адже його ненажерливий шлунок міг умістити ще не один десяток комарів, і кажан почав хапати їх.

Ганяючись за комарами, він зненацька помітив, що до тополі нечутно наближається сова.

Та сова не звернула на кажана уваги. Вона просто вирушила у черговий обліт своїх володінь. Треба було перевірити, чи все спокійно на її ділянці і чи не трапилось яких-небудь непередбачених подій, як на початку ночі. Он лиха гадюка скривдила двох маленьких пташенят, але поплатилась за це.

Та зараз, здається, все спокійно.

Кажан міркував:

«Якщо нічна вартова уже вдруге подалася в обліт, значить, скоро ранок. Треба шукати десь притулку, щоб перечекати ясний день, коли доводиться стерегтися сили-силенної ворогів».

Кажан ухопив востаннє комара і попрямував до знайомого берестка. Тут він запримітив дупло. Переконавшись, що дупло порожнє, кажан вирішив у ньому відпочити.

Вгорі дупла він знайшов якусь щілину і, причепившись кігтями своїх ніжок, завис головою донизу. Крилами кажан ретельно обгорнув тільце і зробився тепер схожий на лялечку велетенського метелика.

Кажан завмер.

Для нього спокійно закінчилася ця ніч.

А в лісі запанувало веселе цвірінькання безлічі маленьких співочих пташок, тих, які звечора так солодко поснули у своїх гніздечках. Вони нетерпляче чекали сонця.

Несподівано весь ліс стривожило голосне виття. Це на галявину вийшов вовк. Він був зовсім незадоволений полюванням і, побачивши тоненький місяць, став йому скаржитись на свою нудьгу і невдачі.

— Добре тобі, що стільки зірок висипало, розважають тебе. А в мене ще їжі не досить. Як же тут не завити? Може, доведеться перебиватися дріб’язком — мишами?

Все це він розказував терплячому слухачеві — місяцеві. А той собі байдуже освітлював галяву і вовка, потроху посуваючись до лісової гущавини. В цей час почувся якийсь тріск, і вовк сторожко підняв гострі вуха.

Здається, доля усміхнулась йому. Злякано озираючись на всі боки, на галявину вискочив заєць.

— Це ти порушуєш мій спокій? Саме тебе мені й треба!

Бідний заєць, міцно притиснувши вуха, дременув через хащі.

— А, ти он як! Ну, недарма ж усі в лісі знають, що вовка ноги годують. Позмагаємось!

Заєць метнувся