Читати книгу - "Хатинка в морі"

Поснули пустотливі співочі пташки.

Недалеко від озера шумів ліс, і тут хазяйнував зараз легенький вітерець. Він ворушив листя дерев, яке барвили в червоний колір промені вечірнього сонця.

Скоро у лісі запанувала темрява. Але ліс не спав.

Он, сопучи і хоркаючи, повільно виліз зі своєї нірки їжачок.

Його нірку важко було назвати ніркою — просто неглибока ямка, вимощена торішнім листям і мохом.

Їжачок почимчикував на своїх коротких ніжках стежиною, та його стривожив пташиний крик. Він глянув у той бік і побачив двох ластівок.

— І чого це вони літають уночі? — не зрозумів їжачок.

— Що ти там, колючко, бурмочеш? — просипіла сова, яка саме перевіряла свої володіння. — Невже ти не пізнав нічних птахів дрімлюг? Вони теж літають так, наче пливуть у повітрі. А зараз їх хтось налякав.

Справді, у подружжя дрімлюг трапилось нещастя. Одне з їхніх двох яєчок ковтнула гадюка. Пташки кинулись боронити своє тепер єдине яєчко.

Вони почали дзьобати гадюку в голову, і тій довелось рятуватися втечею.

— Треба покласти наше яйце у безпечне місце, — хвилювалась мати-пташка.

Батько-дрімлюг схопив яйце у дзьоб і швидко відніс його в густу траву за пагорком.

Крізь гілля дерев уже блиснув срібний тоненький місяць. Його раз у раз закривала гілка сосни. Здавалось, що він грає у піжмурки: то блисне, то його не видно. Тільки блакитне сяйво вказувало, що місяць таки на небі.

А тим часом їжачок відчув якісь пахощі і попрямував дізнатись, що то запахло. Люди вважають ці пахощі дуже приємними. Це розквітли маленькі лісові фіалки.

Він наблизився до квітів, кілька разів втягнув тонким кумедним носиком повітря і, форкнувши, байдуже пройшов повз них.

Враз їжачок почув загрозливе сичання. На стежці лежала скручена кільцями гадюка, яку оце прогнали маленькі сміливці.

Гадюка підвела голову. Її злі маленькі очі так і палали червоним вогнем, а роздвоєний на кінці язик жадібно ворушився. Та їжачок не злякавсь. Він міг і сам настрахати це отруйливе створіння, бо не раз уже натрапляв на гадюку.

— От я тебе зараз провчу. Знатимеш, як кривдити мирних маленьких пташок, — забурмотів він.

Насунувши свій колючий шолом на очі, їжачок враз скрутився клубочком і настовбурчив усі свої голки.

Гадюка швидше подалась від цього страховиська.

Їжачок умить розпрямився і підстрибнув. Куди й поділась його незграбність! Він ухопив гадюку за хвіст. Гадюка звивалась, прагнула його вкусити, та натикалася на голки. От їжак ухопив її вище за спину. Гадюка востаннє ворухнулась і затихла…

Низенько на гілці примостилася сова. Уночі, як і всі сови, вона бачила дуже добре. Її очі блимали, мов огні.

— Оце так бій! І даремно я їжака назвала колючкою. Йому не личить таке зневажливе наймення. Він-бо справжній герой!

З дупла товстого стовбура берестка вислизнув руденький лісовий вовчок. Удень він спав у цьому дуплі, а коли спускалася темрява, виходив шукати поживи. От і зараз він збирався поласувати молодими пагінцями біля сусідньої берези.

У їжачка, що блукав собі стежками, промайнула думка:

«Немов справжня миша, тільки дуже пухнасте… От побачить його сова і схопить».

Їжачок дійсно помітив два вогники. Вони спершу блиснули праворуч, а за мить їжачок побачив їх уже ліворуч. Він не помилився. Це була сова. Вона ще здалеку вгледіла звірятко, яке вислизнуло з дупла. Аби краще роздивитись, що то, сова витягла вперед голову.

Якась тінь несподівано майнула над стежкою. Це був не птах — надто широкі крила. Їжачок пізнав кажана.

Кажан не звернув на їжака ніякісінької уваги. Він літав між деревами, полюючи нічних метеликів та інших комах, йому пощастило. Над кущем калини, вкритої білим цвітом, шелестіло безліч совок — нічних метеликів.

«Непогана вечеря», — вирішив кажан і спрямував свій літ до калини.

А вовчок, розпустивши рудий хвіст, побіг по гілці.

Лісову тишу враз наполохав тривожний крик:

— Пугу! Пугу!

Це обізвався ще один любитель нічної темряви — пугач. І чому б оце серед ночі так моторошно кричати? Але у лісі вже звикли до його неспокійної вдачі.

Усе було б нічого, та от вовчок помітив, що просто на нього суне якась потвора із широко роззявленою пащею. Це була дрімлюга. В такий спосіб вона полювала на комах. Вовчкові, власне, не було чого хвилюватись, бо широка паща дрімлюги була пасткою лише для нічних метеликів та різних жуків. Один такий безсонний жук спрожогу й попав до неї.

Вовчок заспокоївся і обережно спустивсь на землю. Місяць освітлював стрункі берізки, які неначе вибігли юрбою з хащі лісу. Від коріння кожного деревця буйно пнулась угору ніжна парость і, мов серпанком, огортала біля землі стовбури.

Вовчок облизався, побачивши цю свіжу зелень, і впевнено попростував до берізок. Дорогою його увагу привернув горішок. Один, другий, та